Дорога - Василь Стефаник

- Все так, цілий гатунок такий, одного слова не замилили [16].

Іван дрижав цілий, чув на собі вагу страшних своїх слів.

- Аби-сте не казали, люди, що кранчу над головами своїх дітей, як ворон над стервом, не кажіть, люди, не кажіть! Я не кранкаю, я правду говорю, мій жаль кранкає, серце кра­нкає!

Очі його запалилися, і в них появилася страшна любов до дітей, він шукав їх очима по хаті.

- Бо виглядає так, що я свої діти геть позбиткував [17], гірше, як темний ворог. А я, видите, не позбиткував. Я лишень прогорнув з-перед очей сьогодні, і завтра, і рік, і другий і подивився на мої діти, що вони там діють? А що я уздрів, те й сказав! Я пішов до них у гості, та й кров моя застигла на їх господарстві...

По хвилі:

- Якби до тої Канади не було морів, то я би їх у міх забрав та й пішки б з ними туди йшов, аби їх занести далеко від цього поругання. Я би ті моря берегами обходив...

Куми забули були за відпочинок, а тепер собі нагадали, швидко повставали і пішли.

ІI

Рано.

Діти обідали на землі, обливали пазухи і шелестіли ложками. Коло них лежала мама, марна, жовта, і бгала коліна під груди. По чорнім, нечесанім волоссі спливала мука і біль, а губи заціпилися, аби не кричати. Діти з ложками в роті оберталися до мами, дивилися і знов оберталися до миски.

- Семенку, ти вже наївся?

- Вже,- відповів шестилітній хлопець.

- То візьми віничок, покропи землю та й підмети хату. Мама не годна нахилитися, бо дуже болить усередині. Не кури дуже.

- Уступіться, бо через вас я не можу замітати.

Мама звелася і поволіклася на постіль.

- Семенку, а тепер гарно вмийся, і Катруся, і Марія най вмиються, і побіжи в збанок води начерпнути, але не впадь у керницю, не схиляйся дуже...

- Семенку, піди та нарви огірків у решето, аби мама в горшку наквасила, бо я бачу, що буду слаба, та не будете мати що з хлібом їсти. Та й нарви кропу і вишневого листя. Та не сотай огірчиння, але рви біля самого огудиння...

- Семенку, здійми з грядок [18] сорочки, щоб я полатала, бо ходите чорні, як ворони.

Семенко все бігав, все робив, що мама казала, і раз по раз гримав на молодші сестри і казав, що дівки не знають нічого, лишень їсти.

- Вони ще малі, Семенку, як виростуть, та й будуть тобі сорочки прати.

- Я наймуся, та й там мені будуть сорочки прати, а їх не потребую.

- Не тішся, дитино, службі, бо не раз будеш свої дні оплакувати.

- А дивіться, тато зросли в службі та й нічого їм не бракує.

- І ти зростеш у службі, аж шкіра буде тріскати від того ро­сту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайся татові нести обід. Він десь такий голодний, що очі за тобою продивили.

- Я мушу татову палицю брати, аби від псів обганятися.

- А як загубиш, та й буде тато нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але візьми хоч батьків капелюх.

- Той капелюх лише на очі паде, що не видко дороги.

- Вимий збанок та й сип борщу.

- Ви мене не вчіть стільки, бо я знаю.

- Семенку, а дивися, аби тебе пси не покусали...

ІІI

Дріботів ногами по грубій верстві пилу і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.

- Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порядно спарить. Але я собі заберу волосся так, як жовнір, та й буде мені ліпше йти.

Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, аби приложити його капелюхом і виглядати, як обстрижений жовнір. Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з-під широкого капелюха зсунулося на потилицю.

- Це пустий капелюх, най-но як я наймуся, то я тоді собі капелюшок...

Лишень облизався. Пройшовши шмат дороги, він знову поставив обід на землю.

- Я змалюю собі велике колесо із шпицями.

Сів насеред дороги в пил і обводив довкола себе палицею, потім рисував промені в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обід і побіг дуже зрадуваний.

До кожних воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір'ї пса, і аж тоді швиденько перебігав. З одного подвір'я вибіг пес і пустився за ним. Семенко співорив, [19] заверещав і сів з обідом. Палиця також впала на дорогу. Довгенько зі­щу­лений сидів, чекав пса, аби кусав. Потім зважився подивитись і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло нього.

- На, на, циган, на кулеші, але не кусай, бо болить дуже, та й штраф твій ґазда буде платити. Та він тобі ноги поломить за той штраф.

Щипав з платка кулеші, метав псові по куснику і сміявся, що він на воздусі хапає. Пес мав створену морду, і він собі рот створив.

- А ти чий, шибенику, що пси на дорогах годуєш, а в поле що понесеш?

І якась жінка гупнула його в шию.

- А як, ви ще бийте, як пес хотів мене роздерти!

- А ти чий, такий чемний?

- Я Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабі, а я мусю нести обід, а мене пси кусають, а ви ще б'єте...

- Ой, як я тебе била... Куди ж ти несеш обід?

- Татові несу на лан, коло ставу.

- Йди зо мною, бідо, бо я також несу туди обід.

Пішли разом.

- А хто обід варив?

- Мама варили, бо я ще не вмію, а Марія і Катерина ще менші від мене.

- Та не слаба мама?

- Чому не слабі, так качаються по землі, так стогнуть, що аж! Але я за них роблю...