Огненне коло - Багряний Іван

Того бою, що про нього у пісні тій співається й що вони до нього готувалися змалку, як до великого якогось свята. Той момент мусить таки настати, той бій мусить таки нарешті відбутися, бо навіщо ж вони тую пісню все життя співали, того бою чекали. Тепер мрія здійснюється,— до того бою лишилися числені хвилини. Він може статися кожну мить...

А чекаючи того бою, юні дивізійники зі здивуванням проводжають двох мотоциклістів, таких покривавлених, що пруть на схід, пруть назустріч тому боєві відкритими дорогами.

Мотоциклісти поспішали, як тільки могли, переїхати ці жахливі шляхи-дороги й знайти штаб, поки не почалося бомбардування. Але їм не пощастило так просто проскочити, вчасно прослизнути. Шляхи були такі, що на них дуже-то не розженешся. Доводилося петляти помежи бомбовими вирвами, трупами коней, людей, машинами, обминати повалені стовпи телеграфні, поторощені вози, а часом навіть неекспльодовані бомби, що то там, то там лежали немов поросята, зарившись рилами в землю. І поки вони так петляли, почалися налети ворожої авіяції. Задвигтіла земля, застогнала. Грохіт повстав у світі скажений. Одначе хлопці посувалися все вперед. Почекавши десь у вирві чи в рову, поки перелітала над ними чергова хвиля ворожих машин, хлопці вихоплювалися й мчали далі. Вони запаслись сталевими шоломами, підібравши їх на дорозі, на всяк випадок,— ану ж ці покришки убережуть їх від смерти згори. У Петра шолом кепсько тримався на забандажованій голові, хоч він і вибрав шолом найбільшого розміру, але тягар цього сталевого казанка причиняв шалений біль, товчучи в поранений череп, через те він тримав його на мотузку за спиною, як та кокетлива панночка свій бриль, і надягав на голову лише тоді, як вони ховалися в яму чи в вирву перед літаками й сиділи смирно...

— Глянь, глянь! — прошепотів Роман чомусь притишеним голосом (хоч тут можна було кричати на всі легені), коли після чергового вклякання перед ворожими літаками під якимсь груддям вони піднесли голови. Літаки, пострілявши з бортової зброї, полетіли далі, а Романові корч схопив горло й через те він прошепотів, а не закричав, хоч з грудей йому видирався крик... Перед ними була "фігура", одна з тих чисельних "фігур", що стоять над шляхами й дорогами, і це вони біля неї були вклякнули, шукаючи захисту. Це мала би бути Божа Мати, але на постаменті її не було... Постамент був подзьобаний бомбовим череп'ям, за постаментом стирчала стара груша, геть розщеплена бомбою на кілька частин, з обчухраним гіллям, з пов'ялим листям на обламаних раменах, а на тій груші висіло ганчір'я чи й ще щось, закинене туди вибухом... "Глянь!.." — взяв Роман тремтячою рукою Петра за плече. Петро повернув голову й теж здригнув: трохи оддалік перед ними на окопі, на чорній, розритій землі лежала горілиць сніжно-біла Божа Мати. З дитям на грудях. Вона була сніжно-біла... Ні, вона була би сніжно-біла, якби не була закривавлена... Вона була закривавлена. Краплі крови червонілії на ній яскраво-яскраво, на грудях, на обличчі, на раменах. Краплі крови червоніли й на немовляті, на пухлих його рученятах, і ноженятах, на ніжному його обличчі...

Петро здригнув увесь від маківки до п'ят услід за Романом. Але вони затремтіли по-ріжному, з ріжних причин, вірніше, з ріжної реакції на бачене. Роман тремтячою рукою зтяг шолома й перехристився. Й прошепотів:

— Бачиш? Божа Мати! Що... що це тобі каже? Що це тобі нагадує ця символіка?.. Це ж символіка!!.

Так, це символіка. Це символіка їхньої Вітчизни, якщо би виповнювати її великим змістом. Але Петра схвилював до самої глибини зміст малий, простіший. Він знав, що це стояла от над шляхом фігура Божої Матері, хтось біля неї сховався, шукаючи рятунку, під час налету бомбардувальників, впала бомба, убила того чи тих, хто сховався тут, і забризкала кров'ю сніжно-білу Марію з Дитям, ще й скинула її з постаменту. І тепер от Божа Мати лежить горілиць і дивиться в синє небо скорбними очима. Ніби перед тим вона була жива, а тепер убита... І дитя теж, що так припало до грудей, ніби було живе, а тепер от вбите... Все дуже просто. Але Петра це видовище струсонуло до самих глибин його душі з іншої причини. Він зтяг свого шолома геть... В свідомості раптом чітко-чітко зринув той жахливий сон, що він його бачив уночі. Яка точна, точнісінька копія!.. Убита Ата з закривавленим дитям на грудях. Краплі крови ворушаться й стікають великі та масні, сяють і проміняться, як рубіни... Але чому з дитям?! Чому з дитям?!

Світ пливе шкереберть від такого точнісінького жалю й розпачу, як той, що обхопив його був тоді, уві сні. Від розпачу, що душить залізними лещатами.

— Що з тобою, агов!! — смикнув Роман Петра за лікоть злякано.

Петро схаменувся. Протер очі, стріпнув злегка головою, ніби струшуючи болючий сон, а насправді відпекуючись від дійсності, швидко звівся й кинувся до мотоцикля.

— Вперед, Романе!

Ніби утікав від баченого. Квапився так, як тоді у сні. Вони сіли на мотоцикль і погуркотіли. Божа Мати лишилася лежати на окопі, на розритій чорній землі, дивлячись широко відкритими, скорбними очима в сине небо. Сніжно-біла, лише людською кров'ю облита.

Чим далі вони посувалися на схід, тим більше бачили хаосу й метушні. Тим більше безладдя.

Так під бомбардуванням хлонці нарешті добралися до мети,— вони таки прибули до штабу дивізії, до постою командира дивізії генерала Фрайтага. Це було десь біля Переволочної.

І тут, власне, вони побачили справжню й найбільшу причину їхнього лиха, тут вони побачили центр справжньої паніки, що вже почала розгоратися як пожежа...

Вони прибули, щоб дати звіт і дістати твердий наказ, призначення, керівництво, розпорядження їхньою солдатською долею, а тим часом натрапили на найтяжчий фрагмент трагедії, а може, на головну причину дальшої трагедії.

Генерал Фрайтаг відмовився від командування дивізією. Покинув її.

Це було як грім з найяснішого неба, страшніший за ворожі бомби. Командир відмовився від них! Лишив їх "без керма і без вітрил"! Утік! Здезертирував!..

Частина цього "героїчного" епізоду розігралася на їхніх очах. В атмосфері безладдя й паніки, що панувала в самому штабі й навколо нього, вони зайшли до начальника штабу... До речі, був це добрий Петрів знайомий з тих кращих і порядних німців, яким расистський дурман не вдарив у голову... Вони зайшли, й Петро відрапортував, що вони прибули з найпівденнішого відтинку оборонної лінії XIII корпусу за вказівками й призначеннями. Вони також хотять бачити командира дивізії й особисто поінформувати його, як "рідного батька", про все, що там відбулося, про героїчний спротив і про жахливий розгром...

Начальник штабу навіть не дослухав і махнув рукою з на диво гіркою й розгубленою міною... Він був чимсь безмежно стурбований і пригнічений, вибитий з колії. Махнув начальник рукою та й ошелешив їх — немає вже у них ніякого "батьк а", немає вже у них ніякого командира дивізії. Зрікся. Тільки що. Подзвонив по телефону до штабу XIII корпусу й склав із себе усі повновласті, зрікся командування дивізією "Галичина"... І від'їжджає геть.

І гірко-гірко, видно, було тому начальникові штабу, чесному солдатові. Хлопців це ошелешило, немов довбнею по черепу. Не може бути! Як же це?! Аж не вірилось. Щоби справжній вояк, щоби справжній командир, якому доручено багато тисяч вояцьких доль, вояцьких голів, раптом під час боїв зрікся їх і покинув напризволяще!.. Господи! Та не може бути! Які б не були з них вояки, але ж... Господи! Нехай вони вояки молоді, недосвідчені, зелені юнаки, то тим більше не смів він їх зрікатися, якщо він солдат, не смів він їх віддавати на поталу, якщо він солдат!..

Петро вже думав, що це начальників жарт. Але не встиг ще він цієї думки як слід обернути в голові, як відчинилися з хряскотом двері з кімнати поруч і з них вибіг генерал Фрайтаг... Хлопці схопились наструнко, але той на них не звернув уваги... Фрайтаг був блідий, з'їритований, якось дивно наїжачений. Одягаючи військовий маскувальний плащ на ходу, він мурмотів: "Досить! Досить!! К чорту!.." І швидко промчав повз них, навіть не глянув на двох вояків в плямах зашкарублої крови, командувати якими належало би до чести найліпшого генерала. Промчав Фрайтаг і вискочив з помешкання. Затупотів по східцях.

"Шнель! Шнель! Шнель!" — загукав на шофера, що вартував з його машиною біля штабу.

Машина гуркнула й помчала. Все. Генерал, "батько" їхній, командир їхньої дивізії від'їхав...

IX

— Поголимось, Романе!.. Поголимося й умиємося... Вови примостилися під рясними, ще вцілілими білими акаціями на стоптаній, місцями присмаленій, забрудженій траві, на штабному подвір'ї й почали голитися... Спершу вони відсапалися, а тоді вже почали голитися з виразом фаталістичного спокою й байдужости до всього... Петром опанувала смертельна апатія, ніби якась сонливість і резигнація з усього... Так інеді буває з людиною, коли трагізм ситуації й нервова перенаснага переходять межі,— людина перестає квапитися; саме тоді, коли треба найбільше квапитися, вона перестає квапитися, її опановує спокій. Спокій байдужости. Те саме й з Петром. Те саме й з Романом. Можливо, Романові передався Петрів настрій. Либонь, саме з такого настрою, з таких джерел зродилося оте достославно національне "якось то воно буде".

"Якось то воно буде". Вийшовши, вірніше, вичовгавши зі штабу, хлопці було хотіли сісти на мотоцикль та й десь їхати, бо тут годі було тепер на щось сподіватися, ні в кого було брати розпорядження, нікого слухати. Хаос. Але сісти на мотоцикля їм перешкодила апатія. Постояли на латці сірого гравію перед ганком, де допіру стояла машина генерала, відхнули обидва, немов на команду, а один з них прорік розгублено й роздумливо:

— М-да-а...

Після того Петрів погляд упав на щось ляковано-блиснуче під кущиком травички. Показав Романові, й той підняв. Це був маленький несесер з приладдям до гоління. Там був навіть шматок запашного мила... Петро повертів знахідку в руках, понюхав мило машинально... Це напевно загубив генерал, на пам'ять їм... Потім Петро байдуже подивився вгору, де гули літаки, й промовив мелянхолійно:

— Ну, що ж... Поголимось, Романе! Вони попростували під рясні білі акації в кутку двору й там отаборилися.