Джури-характерники - Рутківський Володимир

Так що в нього під рукою опинилася майже вся земля на південь від Переяслава. Тож і почувається тут, як у себе вдома. Кажуть, уже повісив кількох людей. А що вже канчуком розмахує — то тут і Кобильському до нього далеко.

— А що ж староста переяславський?

— Сам побачиш. Проте, гадаю, не з руки йому чубитися з новим паном.

— Воно таки правда, — згодився Швайка. — А от, здається, й приїхали…

Байлем з Грициком перезирнулися і зупинили коней. Пилип не хотів, щоб при його зустрічі з батьківською садибою були свідки…

Швайка зійшов крутосхилом донизу, усівся на теплий камінь перед трухлявими залишками воріт і озирнувся. На перший погляд ніщо не змінилося за ті роки, що він був відсутній. Те ж гаддя вигрівалося на очеретах, ті ж бугаї бухикали в плавнях. Хіба що кам’яний льох, у якому колись не раз відлежувався Швайка, геть заріс жаливою. Схоже, про його існування забули як степовики, так і свої.

Втім, ні. Чомусь він був переконаний, що хоч би в які світи людину заносило, але часточка її душі таки залишається біля того місця, де почалося її земне життя. І не в самотині, а разом з обрисами його рідних. У цю хвилину Швайка бачив їх так виразно, начебто вони вирізьбилися перед його заплющеними очима. Он бабуня з дідом, он його батьки. Сторожко посміхаються, мовби хочуть запитати: "А як, Пилипку, склалося твоє життя?"

Що ж, йому соромитися нічого. Хоча довелося зазнати такого, що й ворогу не побажаєш. В уяві зринув спекотний степ і він посеред нього — малий, знеможений, покинутий усіма. Потім невідь-звідки до нього простяглися руки Рашитової матері, родом з його Воронівки… А от він уже парубок, і рушає в Крим. Ось він за морем у страшному герці.

А далі… Що далі? Повернувся з-за моря до Криму з таким-сяким скарбом. Довго шукав справжніх батька-матір, та так і не знайшов. А коли новий кримський хан Менглі-Гірей почав ходити на Сулу по ясир, зробився українським вивідником…

Десь простуджено бухикнув водяний бугай і обличчя рідних щезли. Швайка підвівся і якусь мить, схиливши голову, постояв перед прадідівськими руїнами. Тоді подався крутосхилом до своїх супутників.

— Їдьмо, — глухо мовив він.

Швайка не мав наміру надовго лишатися у Воронівці. Йому треба конче бути в Переяславі. З собою не взяв нікого. Заярного з Кривопичком та Одудом не відпустила рідня, а про Санькову матір і казати годі. У Грицика теж була вагома причина залишатися у Воронівці — мусив допомогти Демкові Манюні знайти пару.

— Бо сам я не знаю, як це робиться, — зізнався Демко перед від’їздом до Воронівки.

— Та це ж дуже просто! — вигукнув Грицик. — Підходиш до дівчини, яка тобі сподобалася, питаєш її, чи згодна вона вийти за тебе, — і все.

— А що, коли вона гарбуза дасть? — засумнівався Демко. — Це ж такий сором! Хоч з моста та в воду.

— Та який там сором! — пирхнув Грицик. — Я, Демку, коли мене теж змусять одружуватись, буду підходити тільки до тих дівчат, у яких є гарбузи. Їхня відмова — моя радість. Гарбузове насіння — то, знаєш, яка сильна штука!

— Е-е, — засумнівався Демко.

— Тобі що — насіння не подобається? — здивувався Грицик. — Тоді віддаси його нам, а ми тобі спечемо такого гарбуза, аж пальці оближеш! Правда, Саньку?

Санько на знак згоди кивнув головою. Потім глянув на Грицика і посміхнувся.

— Чого ти розвеселився? — поцікавився Грицик. — Скажи, то й ми з Демком посміємося. Правда, Демку?

І от уже другий день роз’їжджають вони воронівськими вулицями у пошуках Демкової нареченої.

— Які тобі подобаються більше — руді, біляві чи чорняві? — розглядаючи високі щільні паркани, допитувався Грицик.

Манюня сором’язливо опустив очі.

— Мені більше русяві подобаються, — зізнався він.

— То чого ж ти мовчиш? — загорівся Грицик. — Я, Демку, вчора у Ганущаків бачив таку русявку!

— Та… — завагався Демко. — Вона якась така…

— Що, не подобається? Тоді й не знаю вже, що тобі треба, — здався Грицик.

— Я в Канівцях хотів би… — почервонів Демко.

— У Канівцях? — здивувався Грицик. — А хто там такий особливий?

— Та… Є там одна дівчина… Ждана. Я б до неї… Я, знаєш, побачив її, коли мене пан Кобильський узяв був до себе. Я ще тоді подумав, що… Ну, сам знаєш…

— То в чому справа! — знову загорівся Грицик. — Тільки швидше, бо вже й сонце заходить… Ану, геть з дороги! — гукнув він на гусаків.

Санько їхати з ними відмовився. Йому було жаль знову покидати маму. Він лише глянув їм услід і подався додому. Треба було набивати нові крокви.

У Канівцях жили якісь байдужі люди. Ніхто не цікавився, хто вони такі, і з чим приїхали. Приятелі дуже швидко дісталися до руйновищ панського маєтку. Там теж до них не було ніякого діла. Кілька чоловік, що, мабуть, мали стерегти залишки хазяйського добра, задравши ноги, вилежувались у холодку. На затишній, вкритій ряскою річковій заплаві плавали гуси й качки. Нараз Демко штовхнув Грицика й очима вказав на невисоку натоптувату дівчину, що йшла від річки з пранням.

— Це вона, Ждана, — прошепотів він і облизав висохлі від хвилювання губи.

Ждана, мабуть, була в доброму гуморі — йшла собі і тихенько співала про калину, яка росла в лузі. Коли вершники під’їхали до неї, вона зупинилася і насупила свої світлі брови.

— Здрастуй, Ждано, — несміло почав Демко.

Ждана поставила корито на спориш, тоді взялася руками в боки й ущипливо поцікавилась:

— То де ж це тебе носило стільки літ? Ховався від татарів, еге ж?

— Та я того… зовсім не ховався, — заперечив Демко, і його обличчя почервоніло, як буряк. — Я — навпаки.

— О-о, звісно, звісно, — насмішкувато відказала Ждана. Вона стріпнула косою і знову взялася за корито. — Деякі ляпають язиком, обіцяють казна-що, а потім ховаються як останні боягузи.

— Я не боягуз, — почав було Демко, проте Ждана з незалежним виглядом пройшла повз нього.

Демко з роззявленим ротом дивився їй услід.

— Ти бач, як вийшло, — пробубонів він нарешті і розвернув коня.

— Ти куди? — зупинив його Грицик.

— Як куди? У Воронівку. Хіба ж не бачиш, яка вона?

— Е-е, Демку, так не годиться, — мовив Грицик голосом досвідченої у сердечних справах людини. — Треба бути рішучішим, бо так нічого й не доб’єшся.

— Та воно ж, розумієш…

— А вона теж гарна цяця! Закопилила губу, гадає, що на неї нема управи. А насправді…

— Ти щось надумав? — з надією глянув на друга Демко.

— Угу, — гмикнув Грицик і поглянув на сонце, яке вже торкалося дерев. — Ти ось що, Демку… давай трохи перекусимо у холодку. А тоді, як смеркне, ти виїдь на Воронівську дорогу і зачекай мене там.

— А ти що робитимеш?

— Побачиш…

Пізно увечері Грицик під’їхав до хати, куди зайшла вдень Ждана з пранням. Хата стояла на краю Канівців. Одразу за нею починався гайочок. Кремезна жінка, мабуть, Жданина мати, пильно глянула на незнайомого вершника і подалася в глибину двору.

За хвилину поріг переступила й сама Ждана. Вона розчісувала косу і наспівувала все ту ж пісню про калину. Побачивши Грицика, підійшла до воріт і поцікавилась:

— Чого зазираєш в чужі двори? Що, робити вам з Дурною Силою більше нічого?

— Він уже не Дурна Сила, — відказав Грицик. — Він уже Манюня. А в мене до тебе є нагальна справа.

— Яка ще там справа? — пирхнула Ждана. — Чи не хочеш сказати, що Демко десь чекає на мене? Передай йому, що даремно старається.

І вона обернулася до Грицика спиною.

І тут Грицик не втримався. Ич яка — до неї ж найсильніший на всіх козацьких островах хлопець лине душею, а вона, бач, кирпу дере! Ну, нічого… І вже не думаючи ні про що, Грицик підхопив дівчину і перекинув її через кінську спину. За мить слухняний кінь уже галопував вулицею, що вела прямісінько на Воронівку.

Спочатку Ждана була настільки вражена, що навіть не опиралася. Хіба що тихо зойкнула:

— Ти що ж це робиш?

— Те, що треба, — відказав Грицик і озирнувся. За ним ніхто не гнався. Тож він уже без особливого поспіху проїхав гай і вибрався в чисте поле. Ще кілька хвилин — і Демко побачить, який у нього вірний і відданий товариш. І що б той Манюня робив без нього!

Проте Ждана раптом запручалася. Грицик з усієї сили притис її до кінської спини, проте марно — Ждана вже перехопила повід і звеліла коневі: "Тпру!!!"

Кінь зупинився. Ждана зіскочила з коня і смикнула Грицика за холошу з такою силою що він і незчувся, як опинився в дорожній пилюці.

— То що ж це ти собі дозволяєш, малий негіднику?! — розлючено вигукнула Ждана і струснула Грицика, мов грушу. — Ти що — викрасти мене надумав, наче якийсь татарин, так?

Грицик намагався вирватись, проте марно — розлючена Ждана зараз, мабуть, не поступилася б силою самому Демкові.

— Та я… Вислухай мене! — нарешті попрохав він. Проте Ждана вже нічого не хотіла слухати.

А Демко тупцював на своєму коні і раз по раз позирав у той бік, звідкіля мав з’явитися Грицик. Цікаво, як довго він умовлятиме Ждану? А що, як вона взагалі відмовиться виходити заміж за нього, Демка? О, тоді буде такий сором, що хоч на люди не з’являйся!

І от нарешті затупотіли копита, а тоді почувся Грициків голос. Але якийсь дивний він був. Завжди веселий і впевнений, тепер він став якийсь незвичний — обурений і трохи наляканий:

— Відпусти, — прохав він.

— Не діждешся! — відказав йому обурений дівочий голос. — Ич, який! Ще молоко на губах не обсохло, а він теж туди, женихатися! Викрадати, бач, здумав!

— Та на біса ти мені здалася! — від щирої душі вигукнув Грицик. — Я ж не для себе старався…

За мить з місячної імли випірнув Грициків кінь. От тільки Грицик чомусь не сидів на ньому, а лежав упоперек, наче лантух. А в сідлі замість нього сиділа Ждана.

— Е-е, — мовив вражений Демко. — Що таке?

— Це ти мене питаєш? — озвалася Ждана і зіскочила з коня. Слідом за нею сповз і Грицик.

Ждана підійшла впритул до Демка і войовниче взялася руками в боки. — Ні, це я повинна запитати, хто намовив твого пуцьвірінка…

— Я не пуцьвірінок, — похмуро урвав її Грицик.

— Тебе не питають, — огризнулася Ждана і продовжила: — Це ж треба додуматися до такого, щоб порядну дівчину закинути, як лантух, на коня… Це ти йому таке загадав?

— Та ти що? — вражено закліпав очима Демко. — Та я… я ж хотів, щоб він мені допоміг…

— Що допоміг?

— Та те… ну, щоб ти…

Врешті Демко зрозумів, що заплутався і у відчаї махнув рукою.

— Ні, ти не розмахуй своїми граблями! — не відступала Ждана. — Ти краще скажи, нащо ти це все затіяв?

— Я ж те… Я ж хотів, щоб ми з тобою… Грицику, скажи краще ти.