Камінний хрест - Василь Стефаник

Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.

Несу я ті гроші додому, а тог швець мені з голови не вілазить. Злодій то злодій, але слушні слова говорить. Аді, рву­ть шкіру, здоймають, як з вола. Сотку ніби-с узєв, а додому що несеш?

На цім місці все Яків плював і тепер плюнув.

- Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то-бо вже так стало тісно, що раз тісно.

Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці: «Ти, Доцько, ді­да навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити...»

Та й навчила» та й сте по селі перечули, та й сте з діда на­сміхалиси. Але прийшло до крутого, треба вікслі підпису­вати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, що вже не мете гроші утрачєти.

- Та вже не мемо,- відповідали ґазди, - та маємо вам по­дє­ку­вати та й Доці, наші навчительці.

- Але маєте всі ї по дарункові принести.

- Таже певне...

Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама її усміхалася.

ЛАН

Довгии такий та широкий дуже, що оком зіздрити [2] не можна. Пливе у повітрі, в сонці потопає. Людські ниви за­ли­ває. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрі­боньку рибу. Отой лан.

Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під кор­чем [3] мала дитина. І хліб ще, і огірок, та й мищина. Чорний цві­ркун дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль дер­жи­ть­ся подалеки. Мідяна жужелиця борзенько [4] оббігає дити­ну.

А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впа­ло. Впало ротом до корча. Б'є ніжками, дуже пручається і поволеньки синіє.

А посеред розкопаних корчів спить мама. Як рана, ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив'язана чорним волос­сям до чорної землі, як камінь.

Сонце радо би цілу міць свою на її лиці покласти. Не мо­же її підвести та й за хмару заходить.

Чорний ворон знявся, облітає та й кряче.

Врешті зірвалася. Наслухає, наслухає.

- Ото я! Коло роботи спати!

Взяла рискаль [5] і копає, раз попри раз корчі розриває.

- Добре, що спить. Така мука, така мука йому та й мені з ним. А заробити треба, бо взимі ніхто не дасть...

Нагнулася та й копає, борзо, хутко. А той корч обминає. Тілько спокою, доки спить...

Його, а той камінь на грудях став ще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Доцьку.

Спускалися в долину до річки. Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом розходився, і чув на грудях довгий вогне­вий пас, що його пік у серце і в голову. Над самою річкою це міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць швиденько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду.

Йому стало легше, і він заговорив скоро:

- Скажу панам, що не було ніякої ради; ані їсти що. ані в хаті затопити, ані випрати, ані голову змити, ані ніц! Я ка­ру приймаю, бо завинив, та й на шибеницю!

Коло нього стояла Гандзуня і говорила так само скоро:

- Таточку, не топіть мене, не топіть, не топіть!

- Так як просишся, то не буду, але тобі було б ліпше, а мені однаково пацити, [6] чи за одну, чи за дві. Будеш біди-ти змалку, а потім підеш у мамки [7] крамарям та й знов бідуватимеш. Як собі хочеш.

- Не топіть мене, не топіть!..

- Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде, як тобі. То вер­тайся до села, а я йду мельдуватися... [8] Аді, оцією стежеч­кою йди, геть, геть, аж угору, а там прийдеш до першої ха­ти, та увійди та й кажи, що так і так, тато хотіли мене уто­пити, але я випросилася та й прийшла, аби-сте мене пере­ночували. А завтра кажи: може би, ви мене найняли до ди­тини бавити. Гай, іди, бо то ніч.

І Гандзуня пішла.

- Гандзю, Гандзю, а на тобі бучок, бо як на тебе пес на­дибає, то й роздере, а з бучком май [9] безпечніше.

Гандзя взяла бучок і пішла лугами.

Гриць закочував штани, щоб перейти річку, бо туди була дорога до міста. Вступив вже у воду по кістки та й за-дере­венів.

- В о ім'я отця і сина і святого духа, амінь. Отче наш, іжи єси на небесі і на землі...

Вернувся і пішов до моста.

ЛИСТ

Політичним арештованим мужикам на Святий вечір.

У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кождий палець Іванків, де він до стіни притулився.

Сонце спускалося насамперед на ліс, що стояв на горі пе­ред хатою, на єго галуззю лишало всі свої дорогі камені бли­скучі, а ліс бив проміннями у вікна хати.

І таких їх було багато в хаті, що баба виділа кождіський па­лець Іванів на стіні.

- Мой, Іване, аби я тебе не виділа більше на лаві. Аді, шо ти із стін поробив. По земли собі бігай.

Іванко бігав від порога до стола та возив на нитці ко­лі­ща­тко від ниток та й казав бабі:

- Не бійтеси, я вже, бігме, не буду.

Коло баби на печі сиділа маленька Марійка з заплетеною кісочкою, як мишачий хвостик.

- Боже, боже, як народови тісно стало жити, а як свєта на­дійдут, та й нарід таки веселитси, - гадкувала собі баба.

Лице зморщене, сині губи, сухі руки, сивий волос - отака баба.

- Ба, вуйко Василь ідут до нас із Николов Сименовим, із тим, шо в школах він си вчіє.

- Тікай із землі, біжи д' бабі на піч.

До хати увійшов Василь із школярем.

- А в вас, мамо, на печі різдво? Віншую вас щістєм, здоро­в'ям, аби-сте ще прожили межи нами,- віншував син мамі та й цілував у руку.

- Ой синку, мені різдво не в голові! Я, дитинко, всі дни оп­лакую і свєто, і будень, - казала баба, та й сльози в очах по­казалися.

- А я прийшов письмо від Федора прочитати, бо вчера на пошті прийшло. Семенів, аді, прочитає:

- Та шо приписує, дужий він, ци слабує?

Василь витягнув лист з череса, подав школяреві, а сей взяв читати.

«Коханий мій брате Василю і ви, мамо!

Клоніюси