Мина Мазайло - Куліш Микола

Води!.. Є публікація!.. Ось!.. Всі разом

— Де?

— Невже, папо?

— Господи!

Мазайло

— Ось!.. (Істерично). Обережно, не порвіть! Ось... Ось... Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу... Не можу, ви розумієте... В очах райдуги, метелики, луки... Пахнєт сеном над лукамі!,.

Тьотя взяла у Мазайла газету:

— Дайте я прочитаю...

Мазайло

— Обережніше, не помніть! Не помніть! Тьотя урочисто:

— Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошуєм громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін. (До Рини). А що, не казала я, що прізвище сьогодні буде опубліковане! Не казала!.. Пєснєй душу вєсєля...

Рина

— Тьотю, яка ж радість!.. Баби з к-рап-лями рядами...

Мазайлиха

— Ходят, сєно шевєля... (Засміялась, заплакала).

6

Увійшов дядько Тарас:

— Цікаве що в газеті, чи як? (На нього ніхто не звернув уваги).

Мазайло о тьоті:

— І з'явіть ви собі, як я зразу одшукав... Не читаючи газети, одшукав. Якось зразу вийшло, і знаєте через що? Серце!.. Кажуть, пишуть — серце орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це орган, що перш за все передчуває і вгадує. Ще за газету не взявся, а воно вже тьох — є публікація! Ще не взявся читати (узявся руками за серце, немов стиснув йому руку), як ти, моє ненаглядне, любе серце, вже тьохнуло: дивися на останній сторінці знизу!.. (Стиснув ще міцніш). Спасибі! Спасибі за віщування! Спасибі!.. Там сухоє убірають мужичкі є-во кру-ком...

Дядько Тарас

— Гм... Невже таки опубліковано! Га? Знов ніхто на дядька уваги.

Мазайлиха

— Така радість, що я вже не знаю, що нам далі й робити!.. На воз віламі кідають...

Рина

—Що?.. На підставі публікації голосно сказати: однині а РинаМазєніна!

Мазайлиха

— Лина Мазєніна!

Мазайло

— Мина Мазенін!.. Боже!.. Воз растьот, растьот, как дом...

Дядько Тарас

— Га, питаюся?

Тьотя Мотя

— А тепер слухайте, милії мої люди. Є пропозиції газету завести у рямці...

Рина

— Під скло, тьотю! У нас залишились рями і скло від царського портрета на горищі... Ура-а!

Тьотя Мотя узяла газету:

— В рямці! Всім нам прибратися і врочисто поздоровити хрещеника, пообідати... (Пішла і, проходячи повз дядька Тараса, весело, жартівливо показала на нього). Ну!.. В ажіданьї конь убогій точно вкопаний стоїть... Ха-ха-ха. (Вийшла).

Мазайло

— Уші врозь, ду-кою но-кі... Лино! А вийми мені й подай сюди до люстра дореволюційний парадний мій сюртук.

Став перед люстром. Рина і Мазайлиха побігли.

Дядько Тарас

— Га? Думалось — Мазайловський, мірялось — Мазайлович, мріялось — Мазайленко з кореня "маз" вийде, а вийшов Мазєнін. П'ять на п'ять було! Ой дурень я, дурень!.. (Пішов, ухопившись за голову).

7

Убігла Мазайлиха з сюртуком:

— На!.. Мотенька сказала, щоб ти мерщій одягався, бо й нам треба до люстра... Крім того, може, знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть... Мерщій же, Минусю, мерщій! Щоб не вийшло: і как будто стоя спіт...

Поцілувавши чоловіка, побігла. Мазайло сам:

— Однині я — Мина Мазєнін. (Став перед люстром). Здрастуйте, Мазєнін, Мино Маркевичу! (Привітався на другий голос). А-а, добродій Мазєнін? Моє вам!.. (Ще привітався на третій голос). Товаришу Мазєнін! Здрастуйте!.. (Іще привітався). Здоров був, Мазєнін! Зайдімо?.. Гм. (Помріяв трошки). Ви не знайомі? (Подавши комусь руку). Дуже приємно — Мазєнін. (Уклонився). Будь ласка, ви часом не Мазєнін?! (Кивнув головою). Так, я Мазєнін!.. (Офіційним голосом). Ваше посвідчення, громадянинеї (Тоді немов подав комусь посвідчення). Будь ласка! Мазєнін! (Тоді з офіційного на м'якший). Вибачте, ось у ці двері, товаришу Мазєнін... (Ситим голосом). Були там Вишньов, Спаський, Де Розе, Мазєнін...

8

Убігла Мазайлиха:

— Рина вже дістала з горища раму... Ти скоро?.. Та навіщо ти скидаєш штани?..

Замріяний, Мазайло машинально застебнув штани і знов до когось:

— Вдома?.. Скажіть, що прийшов Мазєнін з дружиною. Здрастуйте!.. (Підвів до когось жінку). А це моя дружина.

Мазайлиха

—Ах, Мазєніна... А тепер, Минасю, я... Це мій чоло...

Мазайло перехопив:

— Ні, не так... (Немов подзвонив і тоді до покоївки). Тут живуть Мазєніни?.. Будь ласка...

Мазайлиха

— А ще краще так... (Немов вітаючись і цілуючись з кимось). Прошу ласкаво, заходьте... Це мій чоло...

Мазайло вклонився:

— Мазєнін! Ні, краще так: вип'ємо за здоров'я нашого вельмишановного Мини Маркевича Мазєніна!..

Мазайлиха

— За мадам Мазєніну! За Килину Трохимівну Мазєніну!.. (Випила).

9

Тим часом через кімнату пройшов, нікого не бачачи, не помічаючи, дядько Тарас:

— Дурень же я, дурень!

Мазайло, теж нічого не помічаючи, немов випивши:

— Вип'ємо, Мазєнін, га?

Мазайлиха. кокетуючи, пальчиком:

— Мадам Мазєніна!.. Випийте...

10

Вскочила Рина:

— Тьотя вже заводить газету під скло. Ви ско... Та навіщо ти, папо, скидаєш спідню сорочку? Мамо! А ти здуріла! Теж розстебнулася...

Мазайло замріяно:

— Слово має Мина Маркевич Мазєнін.

Мазайлиха замріяно:

— Вам скільки аршин, мадам Мазєніна?

Мазайло

— Браво! Хай живе Мазєнін!..

Мазайлиха

— Ці квіти і конфекти однесіть, будь ласка...

Рина замріяно:

— Рині Мазєніній...

Мазайло

— Чули? Помер Мазєнін, Мина Маркевич...

Мазайлиха

— Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина...

— І дочка Мазєніни... (Замислилась).

11

Через кімнату перейшов, нікого не бачачи і нічого не помічаючи, дядько Тарас:

— Ой-ой-йой же дурень!

Мазайло

— На цвинтарі пам'ятник золотими буквами: "Тут спочиває прах Мини Маркевича".

Мазайлиха

— Мазєніна.

Мазайло

— Або просто: тут Мазєнін...

Рина

— І наша вулиця — вулиця Мазєніних.

Обнялися втрьох і од щастя заплакали.

12

Увійшла Тьотя Мотя:

— Я вже все зробила: газета в рямцях, під склом!.. Ви ско... Та що з вами, милії ви мої люди!.. Що трапилося?.. Ви плачете?..

Мазайло

— Це ми з радості... Ну, якось не віриться, чи давно було: Квач, Мазайло, Мазайлиха, Мазайлята, Мазайлівна... І от ми — Мазєніни, і от я нарешті — Мазєнін!

Тьотя й собі слізку вронила:

— Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва — це прекрасне прізвище, та, жаль, не модне тепер... От, наприклад, Мєталова-Темброва — зовсім інша річ...

Увійшов дядько Тарас:

— Та який же дурень!.. (Побачив, як обнялися Тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Рина). Так... Як був собі до революції у нас підрядчик один земський та будував він земству школи, лікарні, дороги. Ну, а собі за це — будинки. Хоч і крав, дак міцно ж будував, не те, що тепер для житлокоопів будують. Та не про це я хотів сказати. Як прийшла революція, то націоналізували його будинки. То він, через п'ять років із тюрми вийшовши, пішов просто до виконкому. Прийшов, двері прочинив та й пита: я ще вам не потрібний? Ні, кажуть... Ну, то я послі прийду... Так оце і я тепер спитаю (сумно-лукаво) — я вам ще не потрібний?

Тьотя Мотя

— Ні!.. (До Мазайлів). Ходімо, я ж покажу газету, мої милі. Ви не впізнаєте її!..

Дядько Тарас услід:

— Ну, то я послі прийду.

Тьотя Мотя

— Ба ні!.. Ви нам потрібний! Будь ласка, одчиніть двері, як хто прийде до нас поздоровити Мину Маркевича... Будь ласка! (Пішли).

Дядько Тарас од образи не зна, що робити. Постукав до Мокія:

— Тобі я ще не потрібний?

13

Виглянув Мокій:

— Як комсомольцю кадило, так ви мені потрібні.

Тоді Дядько Тарас у люстро:

— А собі ти ще потрібний? (Подивився і почав сам себе в люстро лаяти). П'ять на п'ять, га! Ні, таки ти дурень, Тарасе! Бельбас! Бевзь! Недотепа! Кеп! Йолоп! Глупак! Телепень! Дурко! Дуропляс! Дурноверх! Дуре-пенко! Дурба! Дурило! Дурбас! Дурундас!

Задзвонив у сінях дзвоник.

Дядькопождав, чи не вийде хто одчинити двері. Тоді:

— Гаразд! Я одчиню, будь ласка, але ж і зачиню за вами, і в першу чергу за тобою, радянський українцю. Ох і зачиню ж!..

Пішов, одчинив і ще в сінях:

— Ага-а!

14

Увійшла Баронова-Козино з букетом квіток.

Побачивши, що в кімнаті нікого нема, занервувалася.

Дядько Тарас

— Так. Виходить, це я вам одчинив двері?

Баронова-Козино

— Так...

Дядько Тарас з прихованою погрозою в голосі:

— Гм... Підождіть.

Баронова-Козино

— Вибачте, тобто — мерсі... Скажіть, будь ласка, чи вдома Мазєніни?

Дядько Тарас

— Гм... Зайломази, ви хотіли спитати.

У Баронової-Козино закалатало серце. Пальцями до вух:

— Вибачте, ви ще, мабуть, не читали — в сьогоднішній газеті є публікація...

Дядько Тарас

— А в завтрашній буде моє спростовання: тільки Зайломази! Чуєте? Зайломази! Як це так; раз, два, три — і вже Мазєніни, га! Та ви знаєте, як це за старого режиму робилося, га? Знаєте, що тоді потрібно було, щоб змінити прізвище, — цілі роки і найвищий царський дозвіл, га? Знаєте, наприклад, як міняв у нас, і це, між іншим, історичний факт, своє прізвище секретар одної земської повітової управи, Каленик Митрофанович Гімненко?

Баронова-Козино, ойкнувши, сіла.

— Це ж не те, що, припустімо, Непийпиво або Тягнирядно якесь, а справді трагічне прізвище. Знаєте, що за великі гроші виправив він його на Говненка.

Баронова-Козино тихо знепритомніла.

— А далі, ну ніяк не можна. Та знаєте, що тільки по трьох роках клопотання, тільки сам цар Олександр Третій соїзволив змінити Говненка на Вороненка, га?! (Помітив, що Баронова-Козино знепритомніла). Ага-а!.. Це тільки од такого, вибачте, маловажного історичного факту обморок узяв, а якби я навів вам сотні, тисячі зовсім не таких, а справді трагічних історичних подій і фактів. Га? Га, питаюся! (По паузі). Що ж тепер мені ще зробити? (Побачив на люстрі газету). Хіба газету почитати! Ну й що ж! (Сів читати). З горя козак "Вісті" читає, бо своїх немає. (Прочитав дещо, заплющив очі). Отак тільки їх і можна читати: як читаєш — закуняєш, прокуняєш — знов читаєш, свого віку козацького доживаєш... (Подивився ще в газету і раптом).