Дитинство - Лев Толстой
Він умів брати гору в стосунках з ким завгодно. Не бувши ніколи людиною дуже великого світу, він завжди водився З людьми цієї верстви, і так, що його поважали. Він знав ту крайню міру гордости й самонадійности, яка, не обраясаючи нікого, підносила його в очах світу. Він був ориґінальний, але не завжди, а вдавався до ориґінальности, як до засобу, що іноді заміню^ світськість або багатство. Ніщо в світі не могло його Здивувати: хоч би в якому блискучому становищі він опинився, здавалось — він народився для нього. Він так добре вмів ховати від інших і віддаляти від себе відому всім темну, повну дрібних прикростей, сторону життя, що не можна було не заздрити йому. Він був знавець усього, що дад комфорт і насолоду, і вмів користатися з нього. Коник його був блискучі зв'язки, що він їх мав почасти через своїх товаришів молодости, на яких він трошки сердився в душі за те, що вони пішли в великі чини, а він назавжди лишився відставленим поручником гвардії. Він, як і всі колишні військові, не вмів ходити по-модному; але він зате прибирався ориґінально й елеґантно. Завжди дуже широке й легке вбрання, чудова білизна, великі відкочені манжети й ковнірчики... А втім, усе личило до його високого зросту, дужої постаті, лисої голови й спокійних, самовпевнених рухів^ Він був почутливий і навіть тонкосльозий. Часто, коли він читав уголос і доходив до патетичного місця, голос йому починав трпмтіти, на очі наверталися сльози, і він, досадуючи, кидав книжку. Він любив музику, співав, акомпаньюючи собі на фор-тепіяні, романси свого приятеля А..., циганські пісні й деякі мотиви з опер, але вченої музики не любив і, не звертаючи уваги на загальну думку, одверто говорив, що сонати Бетговена наганяють на нього лише сон та нудьгу, і що він не зна§ пі-чого кращого, як "Не будите меня молоду", як її співала Семенова, та "Не одна", як співала циганка Тетяна. Його вдача була з тих, яким для доброго діла потрібна була публіка. І він тільки те вважав за добре, що вважала за добре публіка. Хто зна, чи мав він якінебудь моральні переконання. В житті йому так часто доводилося захоплюватись тим чи іншим, що він не мав часу витворити собі переконання, та він, до того ж, такий був щасливий у житті, що не вбачав у тому потреби.
На старість у нього зформувався постійний погляд на речі й незмінні правила, але тільки на практичній основі; ті вчинки й побит, що давали йому щастя чи втіху, він вважав за добрі й визнавав, що так завжди й усі повинні робити. Він говорив дуже захопливо, і ця властивість, здасться мені, надавала ще більшої гнучкости його правилам, бо він міг змалювати один і той самий вчинок і як милий жарт, і як низьке паскудство.
XI. ЩО РОБИЛОСЯ В КАБІНЕТІ И У ВІТАЛЬНІ
Вже смеркало, коли ми приїхали додому. Maman сіла до роялю, а ми, діти, принесли паперу, олівці, фарби й розташувались малювати довкола круглого стола. У мене була лише синя фарба; але, незважаючи на це, я вирішив намалювати полювання. Дуже схоже намалювавши синього хлопця, що сидів верхи на синьому коневі, і синіх собак, я не знав напевне, чи можна намалювати синього зайця, і побіг до тата по пораду. Тато читав щось, і, коли я запитав: а чи бувають сині зайці?)), він, не підводячи голови, відповів: "бувають, голубчику, бувають". Повернувшись до круглого стола, я намалював синього зайця, потім визнав за потрібне переробити синього зайця на кущ. Кущ теж мені не сподобався; я зробив з нього дерево, з дерева скирту, з скирти — хмару, і, нарешті, так вимазав увесь папір у синю фарбу, що з досади порвав його й пішов дрімати до вольтерівського крісла.
Maman грала другий концерт Фільда, свого вчителя. Я дрімав, і в моїй уяві виринали якісь легкі, ясні й прозорі спогади. Вона заграла патетичну сонату Бетговена, і мені пригадалося щось сумне, тяжке й темне. Maman часто грала ці дві п'дси; тому я дуже пам'ятаю ті почуття, що їх вони в мене викликали. Почуття це подібне було до спогадів; але спогадів чого? Здавалося, що згадуєш те, чого ніколи не було.
Проти мене були двері до кабінету, і я бачив, як туди ввійшли Яків і ще якісь люди в чумарках і з бородами. Двері в ту ж мить зачинились за ними. "Ну, почалася робота!" подумав я. Мені здавалося, що нічого в світі не могло бути важливішого за те, що діялося в кабінеті; в цій думці мене підтримувало ще й те, що до дверей кабінету всі підходили, здебільшого, перешіптуючись і навшпиньках; звідти ж чути було гучний голос тата й запах сигари, який завжди, не знаю чому, дуже мене вабив. Спросоння раптом мене вразило дуже знайоме рипіння чобіт в офіціянтській. Карл Іванович навшпиньках, але з обличчям похмурим і рішучим, з якимись записками в руці, підійшов до дверей і тихенько постукав. Його пустили, і двері знов щільно зачинилися.
((Коли б якого нещастя не сталося, — подумав я: — Карл Іванович розгніваний: він на все готовий"...
Я знов задрімав.
Але ніякого нещастя не трапилося; за годину мене розбудило те ж таки рипіння чобіт. Карл Іванович, утираючи хусткою сльози, вийшов з дверей і, буркочучи щось собі під ніс, пішов нагору. Слідом за ним вийшов тато й увійшов до вітальні.
— Знаєш, що я зараз надумав? — сказав він веселим голосом, поклавши руку на плече.
— Що, друже мій?
— Я беру Карла Івановича з дітьми. Місце в бричці є. Вони до нього звикли, і він до них, здається, справді душею прихилився; а 700 карбованців на рік — це ж дурниці et puis au fond c'est un bon diable.
Я ніяк не міг збагнути, за що тато лаяв Карла Івановича.
— Я дуже рада, — сказала maman, — за дітей і за
