Триптих 3. Про велета - Українка Леся

(Казка)

Давно, в дитячий любий вiк,
в далекiм рiднiм краю
я чула казку. Чула раз,
а й досi пам'ятаю.

Менi її розповiдав
малий сiльський хлопчина
без тенденцiйної мети,
бо вiн же був дитина.

Нi, вiн розказував її
з простотою святою
(я, може, помилку роблю,
що казку в рими строю).

Ми з ним сидiли у садку
вечiрньою порою,
в той час, як захiд розпалив
пожежу за горою.

Вечiрнiй вiтер турбував
стареньку нашу грушу,
i щось таємне i жаске
нам заглядало в душу.

Усе лякало нас: трава,
що тихо майорiла,
i гаю дальнього стiна,
що в заходi горiла.

Та навiть в грушi тiй старiй
ми певностi не мали, —
хто знав, про що її гiлки
"на мигах" промовляли?

А найстрашнiшi нам були
отi ставнi тополi,
що вшикувалися в ряди, —
запевне, з злої волi!

Бо все те, запевняв Лаврiн,
(так приятель мiй звався),
зросло на велетi тому,
що з богом позмагався.

Той велет сильний був колись
не тiлом лиш, а й духом,
всi людськi пута й кайдани
зривав єдиним рухом.

Його збороти не могла
нiяка мiць ворожа,
поки на нього не прийшла
таємна кара божа.

Чим велет бога прогнiвив,
того Лаврiн не вiдав.
Питала потiм я й старих,
та жоден не повiдав.

Не встрелив велета господь
своїм ясним перуном,
а тiльки сном його накрив,
немов м'якеньким руном.

Сон, кажуть, божа благодать, —
нi, часом кара божа!
Спiткала велета у снi
пригодонька негожа.

Лiг велет — думав, на часок,
та й спить уже столiття,
землею заснiтився весь
i марить про страхiття.

Бо скористали вороги
з його важкої млостi,
безкарно точать з нього кров
i трощать бiлi костi.

Вже оснували тiло все
залiзними дротами,
припали до глибоких ран
неситими ротами.

Не раз до серця глибини
сягають хижi руки,
а велет спить камiнним сном,
хоч терпить лютi муки.

Часами болiсно у снi
наморщить густi брови,
тодi стинаються й шумлять
гаї, лiси, дiброви.

Як дошкулить несвiтський бiль,
вiн трохи ворухнеться,
по тiлу корчi пробiжать,
уся земля здригнеться.

Та не бояться вороги,
гадають: "Ет, примара!"
Але ущухне божий гнiв,
минеться й божа кара.

I встане велетень з землi,
розправить руки грiзнi
i вмить розiрве на собi
усi дроти залiзнi.

"Все, що налипло на йому,
одразу стане руба…" —
хлоп'я спинилось. Нам обом
волосся стало дуба.

"Коли ж вiн встане?" — тремтячи,
спитала я хлопчину.
"За рiк, сто рiк чи за безрiк,
а може, й в сю хвилину".

Тут раптом вихор налетiв,
i дерева здригнули.
Ми, як сполоханi пташки,
до хати враз майнули…

Кохана стороно моя!
Далекий рiдний краю!
Щораз згадаю я тебе,
то й казку сю згадаю.

Єгипет, 5/II 1913