Ольга Борисюкова - Вільде Ірина
Але що правда, то правда. Хустина, як писанка. Ольга приміряє її перед дзеркалом, а одним оком все поглядає на маму, що місить тісто в діжі.
Мама поки нічого не говорить, тільки гатить кулаком по тісту, мов праником по шматтю, а це не віщує нічого доброго. А хустина, наче хто наврочив. То ріжки з'їжились, то голова сплющилась, немов плесканка сира, то знову квітка, як навмисне, не виходить посередині чола.
Мама й далі мовчить, але тепер б'є долонею по тісту, як по живому.
Ольга розуміє, що мама терпіти не може, коли дівка, та ще в будень, задовго перед дзеркалом вистоює. Вона, дай тільки привід, зараз почне своє: дівки за моїх часів були такі та он які… По шлюбі чоловікам викали, а вже щоб при газдах рота розтулити… Це мама ніби до того, що тепер, відколи колгосп у селі, взялись і дівки собі на зборах виступати. Дарма, що передовики, мама цього не хоче розуміти. Їй дівка — то дівка.
Тихо, зараз щось буде, бо мама витерла чоло об рукав і випросталась.
— Доки ти, дівко, будеш витанцьовувати перед дзеркалом? Біда чиста з дівкою. Наче вперше себе побачила та й надивитись не може. Агі та агі!
— Йой, та щось хустина не хоче зав'язатись добре… А знаєте, мені в село потрібно…
— А ти погонись (навіщо, скажіть самі, таке дурне слово "погонись"?), дівко, в село і пропадь. А сьогодні, як чую, мають до тебе ті з газети приїхати… Знову треба буде по тебе посланця слати… Щоб хто на сміх приїхав, то ніколи тебе дома не застане.
Це вже щоб уколоти. А все через те, що Ольга задовго перед дзеркалом танцює, бо мама добре знає, що Ольга не ходить в село гуляти, а все якісь справи виганяють її з хати. То мануфактуру привезли до крамниці… то понад два тижні приміщення клубу приводили до людського вигляду… А газетчики, щоб їх Ольга та дуже любила — не сказати. Якийсь такий дурний народ. Бігме. Приїде, все хоче знати, до всього цікавий, про все розпитує…
— Ай, як приїдуть, то зачекають. Корона їм з голови не злетить…
Агі, що то сьогодні з хустиною? Чи тепер якісь нові матеріали виробляють, що хустина до голови пристати не хоче? А може, людоньки, це тому, що хустина шовкова?
Мама неначе вгадала Ольжині думки:
— Та чи ти, дівко, на весілля йдеш просити, що в будень у шовкову хустину нарядилась? Ще візьмуть люди в зуби, то буде і тобі, і мені…
Мамина правда, що не пасує в будній день парадувати в шовковій хустині. Але й Ольжина правда, що треба декому тою хустиною носа втерти! Еге! Були навіть такі, що нишком ляпали язиком по селу, ніби буряки, мовляв, поїдуть до цукроварні, аж засвистить, а знатній ланковій за її солоний труд буде тільки й нагороди, що бурякова гичка на силос. І хіба це так сталося?
— Зачекай з парадом до неділі…
Добре мамі так говорити. В неділю не одна причепуриться в шовкову хустину, і Ольга (хіба, може, ні?) загубиться між ними, як вівця в отарі.
— Та хай! Я того хочу, аби заговорили, що Ольга Борисюкова навіть у будень у шовкових хустках ходить… Ви знаєте своє, а я своє!
А тут тато на поріг і почув останні Ольжині слова.
— Гей, дівко, а ти по-якому до мами? Вважай, небого, я не подивлюсь, що ти знатна ланкова!
Але тут уже мама за Ольгу обстала. Вона така. Їй самій ударити дитину, насварити — можна, але не дай-бо, щоб хто інший.
— Не мішався б, старий, у бабські справи…
Тато глянув на маму, плюнув та поліз за пояс по люльку. А Ольга тільки цього й чекала. Мама встигла тільки вгледіти, як краса-хустина майнула попід вікном.
Іде Ольга горі селом і тільки чобітками по насту — чах… чах… чах…
— Олько, гей, Олько! — вибігає з хати, схопившись за груди від великого морозу, молодиця Ірина Безрукого. — Чи чула: розказував Максим Василя Іванового, що твою фотографію ніби, чуєш, в газеті бачив. Шкода, каже, що не купив собі тої газети та, каже, не витяв собі ножицями дівки на пам'ятку.
— Овва, — сміється Ольга, — я вже й забула, коли це було…
— Дивись, а я й не знала. Думала, що новину скажу…
— Може, колись була, а тільки постарілась твоя новина, Маріє…
І далі чобітками по синюватому від морозу снігу — чах… чах… чах…
А тут — про вовка помовка — іде від школи Максим. Шапка смушева, ще партизанська, рейтузи натягнуті, як струна. Здалеку і не пізнаєш, що парубок злегка зизоокий…
— Куди то наша знатна ланкова так чеше?
— А тобі що? Підвезти хочеш?
— Е, куди мені до вас. Бачив я вас на фотографії. Така запишнена, мов ячмінний пиріг. Ні, без жарту, Ольго. Чув я, що посилають тебе делегаткою на жіночі збори до Львова. Всього кілька жінок з району на ту нараду їде, і ти між ними, Олько. Ну, ну…
Ользі дух в грудях спирає. Вона мовчить, хоче, щоб він ще раз щось додав до сказаного. Щоб хоч ще раз повторив оте, сповнене подиву: "Ну, ну…" Ольга розуміє, що це не так, як повинно бути, але важко, ой важко втекти від спокуси. З якогось часу їй кортить, дуже кортить: всюди й у всьому бути першою з перших… Ніхто не знає її думок. Ніхто не знає її сміливих прагнень. Ользі завжди було приємно, коли хтось похвалить її працьовитість, спритність її рук, її невтомність, але раніш не брала собі тих похвал так глибоко до серця. Овва! Як хвалив багацький син, то уста говорили одне, а очі бачили в ній добру наймичку. А бідного похвала — то не похвала була, жалість, що така щира, та марнується на чужому лану…
А тепер пробудилися в Ользі нові сили, і ті нові сили викликали до життя те нестримне прагнення вибиватись на перше місце в першому ряді.
Дехто помічав, що Ольга і в поведінці змінилась. Вона стала наче якась жорстока з людьми. Здається, тільки те й знає, що глузувати з інших, але ніхто не відає, що все це, аби не дізнались про її честолюбність, не стали з неї глузувати.
— Овва! Хай посилають когось іншого на ту нараду Я не просилась.
Так. Вона не просилась. Не просилась, лише кожної ночі мучили її примари-сни, що можуть обрати на ту нараду когось іншого, а не її…
Максим у партизанах був, півсвіту сходив, і відповідь Ольги йому не дуже до вподоби.
— А може б, ти трохи менше носа драла? Чув я, Олько, в районі, що там починають уже трохи нарікати на тебе. Бігме…
Ольга чує, як раптом холоне в неї піднебіння. Невже в районі знайшовся хтось незадоволений з неї? Що? Незадоволений з неї, якою гордиться вся область? Тут щось не те, міркує Ольга, тут або сам Максим хоче її випробувати, або хтось заздрісний набрехав йому на неї… Могла б просто спитати, чи це він на власні вуха чув, але гонор не дозволив. Овва! Ще справді подумає собі парубок, що вона повірила!
— Ага! Говори таким, як ти, то, може, й повірять… Бувай здоров, мені ніколи…
— Олько, — говорить Максим стиха, і це затримує Ольгу, — бігме, правду говорю. Ти знаєш, я тобі не ворог. Кажуть: що з того, що її ланка добивається високих урожаїв, коли вона не хоче інших навчити? Чекай, я пригадую навіть, як це вони казали… Чекай, якось так… ага, "коли вона не хоче з іншими ділитись своїм досвідом…". Кажуть, що це недобре, Олько, кажуть, треба, щоб і інші ланки, щоб і весь колгосп, а не тільки твоя ланка.
Ольга дивиться на Максима недобрим, сторожким оком. Недобре, кажуть. Гм… Досі чула самі лише похвали. Досі тільки й чула, що немає понад неї на цілий район, а тепер уже недогода їм. Це не що інше, як хтось заздрісний з їх села обмовив її перед районом… Дехто спати в селі не може від того, що її ланка добилась аж таких урожаїв. Мудрі… щоб і інші ланки… щоб і весь колгосп. Та хай працюють так, як вона з своєю ланкою, то будуть мати те саме… Щоб увесь колгосп… Певно, комусь очі коле її фотографія в газеті.
— Овва! Я не відьма… по ночах поля не чарую… з своєю роботою не ховаюсь. Хай приходять, кому треба, і вчаться… Не бороню… Я тільки те знаю, що рук своїх нікому не позичу. А навіть коли б можна ті руки відчепити, — не віддала б лінюхам, які тільки й знають язиками молоти.
— Ов, то ти така міцна? — дивується Максим. Прищуливши око, він додає: — А центнер пшениці підняла б ти?
Ага, він думає, що з цього боку перейде їй дорогу! Поволі, парубче, поволі!
— Овва! А ти думаєш, хто вантажив на віз оті тридцять два центнери, що мені нарахували в колгоспі? Все до зернини ми з татом на своїх спинах у комору переносили.
— Тридцять два центнери? — свище Максим. — Таж то цілий маєток![15]
— А ти лише тепер про це чуєш?
Тільки чах… чах… чах… чобітками по морозі. І не озирається, чи стоїть той Максим серед дороги, чи пішов собі у протилежний бік, а чи, може, її доганяє.
* * *
Учителька, мабуть, не сподівалася гостей під ту пору, бо схопилася з-за столу з пером у руці.
— А, це ти, Олько? Господи, як ти виросла! Тільки по вас, по моїх колишніх ученицях, я бачу, як старіюсь. Мабуть, ти вже вища за маму будеш?
— Еге! Вища! Це ми по татові такі чубаті…
— З чим добрим прийшла ти до мене, Олько?
Учителька відкладає ручку набік, знімає окуляри з очей, немов краще придивитися хоче, чи це та сама Олька, що бігала ще недавно з косичкою, чи не та? Як ті діти ростуть! Як той час летить!
— Йой, клопіт маю… Оце обрали мене делегаткою на жіночі збори до Львова… Нібито на збори обласного активу жінок. Маю там виступати, прошу вчительки, а чогось так боюся.
Учителька дивиться на Ольгу недовірливо:
— Ти — боїшся, Олько? Ей, щось мені не віриться.
Ольга крутить хустину в пальцях. Вона б призналася, якби вчителька не сміялася з неї.
— Що ти, дитино!
— Йой, та-бо я не знаю, як сказати, прошу вчительки.
— Ну, сміло, Олько!
— Та то, прошу вчительки, таке, хіба скажу вже правду… Ішла я до Євки Гандзюкової… треба мені було забрати в неї договір на соціалістичне змагання. Іду… аж тут напроти мене Максим… ви знаєте, той злегка зизуватий, у партизанах був…
— Знаю… І що далі?
Ольга дивиться на вчительку і просить очима, щоб та зрозуміла її без слів. Ой матінко, справа така проста, а викласти її так незручно.
— Ну, і що було далі з Максимом?
— Йой, прошу вас, аж не знаю вже, як сказати… Він, слово по слову, натякнув мені, буцім в районі щось незадоволені з мене. Нібито я про інші ланки не дбаю, тільки свою маю на оці… Таке-о, розумієте?.. Може, і так говорили в районі, а може, хтось набрехав йому… Я не знаю. Але мені вже такі розмови це до серця. А тепер вибрали мене делегаткою на жіночі збори до Львова. Як Максим сказав мені про район, то я собі зразу подумала: я ще вам покажу, що значить Ольга Борисюкова!
— І що ти надумала, дитино? — дивиться учителька на свою колишню ученицю.
Ольга скубе тороки скатерті:
— Я хотіла б… їм на злість… на злість тим, що починають підкопувати піді мною… таку промову сказати на зборах, щоб їм аж у носі закрутило.
