Вільховецька легенда - Нагорняк Володимир

 ВІЛЬХОВЕЦЬКА ЛЕГЕНДА                                   
              (ВІРШОВАНИЙ РОМАН)
                         Вступ                              
Село моє
називається
Вільховець…
 
Приїздіть до нас
навесні:
ніжно-зелений
оксамит озимини
нагадає вам море;
а там, далеко,
де обрій майже
обіймається з полем,
привітно майорітиме
можливо – моя,
можливо – когось іншого,
але - з відчиненими
для друзів серцями
подільська хата.
 
Отже,
ви їдете:
врізнобіч від
задерикуватого автобуса
злякано розбігаються
зеленкувато-білі,
аж порозовілі від бігу,
вишні-черешні-яблуні –
молоді та веселі,
красиві та безтурботні,
Дивіться такожВолодимир Нагорняк — Метелики першого Всесвіту (збірка)Володимир Нагорняк — Підручник совістіВолодимир Нагорняк — Сонце в кавунахЩе 24 твори →Біографія Володимира Нагорняканаче шкільні випускниці
мого незабутнього 10-Б.
 
По-жіночому
довірливо
пелюстки туляться
до автобуса,
припадають до його
вікон,
дверей,
лобового;
довгоочікуюче
дивляться на вас
і… зриваються…
о, як вони кричать
під шаленими колесами
бездушного
транспорту…
невже не чуєте?..
 
…село моє
називається
Вільховець…
 
від слова –
вільха;
але жодної
вільхи
ані
в самому селі;
ані
в дрімучих лісах,
що зеленою стіною
захищають село;
ані
на картинних берегах
мало кому відомої
Матіршанської –
тихої дитини Дністра –
вам
не зустріти…
 
…село моє
називається
Вільховець…
 
КАРМЕЛЮКОВІ ВІЛЬХИ
                       (Розділ 1)
 
1. "ПОВЕРНУВСЯ  Я З СИБІРУ…"
Йшов Кармель –
 
ліси ховали
ще стрімку, могутню постать;
 
йшов Кармель –
 
Поділля ждало
бунтівного свого сина;
 
йшов Кармель –
 
душа палала
не лише вогнем розплати
за свої страждання дикі;
в ній вміщалася
велика
до знедолених любов;
побратимів кров –
до краплі! ?
так пекла пекельно душу,
що і куля зупинити
не змогла б його тепер;
 
йшов Кармель –
 
тряслись маєтки,
як від смертної болячки;
в тайниках злобу мішали
на безсмертного холопа;
 
йшов Кармель –
 
вже побратими
тайні чистили пістолі;
вже збиралися до гурту –
місяць їм казав дорогу –
ждали батька-атамана;
 
йшов Кармель…
 
2. ОБЛАВА 
То не хмара, то не чорна
заступала сонце;
то жандарми крались лісом –
не чекали хлопці,
не подумали про зраду,
про ворожу підлість…
Постріл!!! В серце… —
відзвучала постового пісня.
Другий!.. Третій!.. –
"До печери!" — отамана голос.
"До печери!!! Ай!.." — 
повисла рука, наче колос.
 
3. ЧУТКА 
Ходить чутка по Поділлю,
легендами вмита…
Ходить чутка по Поділлю –
Кармелюка вбито…
Ходить чутка по Поділлю,
та не ймуть їй віри;
рук своїх не розпускають
економи-звірі –
нагаями не лупцюють
за пусті провини:
— А як знову загарцює
та по наших спинах
цей гарапник –
холоп клятий крові не прощає!.."
— Вістей з Кам'янця чекати!..
– Не оповіщали?..
Кріпак поле панське оре,
воли поганяє;
а на серці –
люте горе ножем душу крає…
— Ідіть к чорту, круторогі!..
Кармелюка вбито…
попасіться… —
по дорозі,
потім – через жито,
та й до лісу;
біля дуба спинивсь вікового,
взяв пістолі:
— Мої любі, для діла святого…
Спиш ти, боже,
а чи зверху…
розбудемо – встанеш!..
не повірю панським брехням,
батьку-отамане!
 
 
4. НА БАНКЕТІ
       (Розповідь Лавріна, лакея пана Карпенка, шефу жандармів)
 
- То ж до пана,
до Карпенка,
їдуть знатні гості:
їдуть брички,
хваєтони –
на банкет,
ага, поминки
по Кармелюку;
то ж по тому,
що розбоєм двадцять років
на всіх жах наводив.
 
Я ж коней
веду до стайні,
всім вівса даю…
їднако:
коні, пане, ні при чому –
поженеш як, так везуть.
 
Гості що?..
стріча Карпенко:
дам цілують в білі ручки,
копименти їм вогорять,
до жони ведуть,
до Хроськи,
вибачаюся, Фросини…
Шляхтичам – земним поклоном:
— За велику честь спасибі!;
всіх запрошують у залу,
де проходив той… банкет.
Їли-їли-наливали –
(і куди, звиняюсь, лізло?!) –
слуги, ті вже з ніг валились;
завели затим "мазурку":
дам наїжених до танцю
розбирали раверанцом;
а розмови все про того,
про розбійника,
що славно,
ви так славно ізловили
у летичівському лісі.
 
Тут якраз Максим,
зі стражі:
— Вибачайте,— каже пану, —
там полковник жандармерський,
чоловік у нього десять,
до вас просять на постій…
що казать їм— Відказати…
— Відказати?! Ах, ти ж дурню,
клич сюди!.. Ні! Сам покличу!..
страшно думать – сам полковник:
ех, утру я шляхті носа!..
 
— Сюди, пане…
— Прошу пана…
— Не погребуйте…
— Будь ласка…?
і Карпенко навкруг нього,
наче цуцик той, на задніх…
 
— Ах, який орел полковник!..
— Хоч і літній, а орел!.. –
то вже дамочки
очима до його лиця
прилипли;
— Сиве пасмо аж на очі…
— А який вогонь
палає в тих очах –
блакитних, сильних…
— Постать – наче лицар з казки…
 
— Добре-добре, більш не буду:
я лиш те, як ті казали!..
 
— А не знаєте ви, пане,
та про того Кармелюку,
що в Летичеві зловили— –
шляхтичі його питають;
— Ох, і хитрим був, диявол!..
— Сильний, бестія…
— А впертий…
— Із Сибіру тричі пішки…
— А шпіцрутенів…
— Аж триста…
— Палиць тисячі так зо три...
— І не каявся ж, триклятий!..
— Ви не бачили?..
— Стрічались?!
— Що ви, що ви – нам цікаво…
 
— Так, стрічались…?
встав полковник із-за столу;
— Кармелюк – це я! – поборник
за людську щасливу долю;
і не я розбійник – ви;
ви на крові, на мужицькій,
розкошуєте-п'єте;
я від вас беру – народу;
ви – з народу, й лиш собі;
Кармелюк?! Стою над вами!..
Що, Карпенку, стрілись наче:
ось тавро твоє – віддать?..
 
Так було – хреститься можу…
пан Карпенко… Та зніміть вже! —
як не як, творіння боже,
хай бере його земля.
 
5. ЗАГОРІЛОСЯ ПОДІЛЛЯ 
Ой, нема панам пощади,
павукам неситим;
і мотузка пана рада
в зашморгу носити.
То не сонце ясне сходить,
що від нас маленьке;
то не хмари верховодять –
то горять маєтки;
то киплять народні сльози,
горенько вдовине…
так пече, що аж морозом
по мужицьких спинах;
а по панських – нагаями,
мокрими від крові,
від мужицької…
— Гадали, над усе здорові!?
Загорілося Поділля,
аж трон захитало –
не мольбами, а на ділі
правди запитало;
загорілося Поділля –
то народна кара;
загорілося Поділля –
не до сну й жандармам;
край увесь заполонили –
не виходь із хати;
лазутчиків напустили –
слова не сказати;
по лісах буйно зелених,
що не день – облава…
— Збери хлопців, і до мене,
впівніч, біля ставу.
    
 
6. РАДА
Темна ніч;
настільки темна –
не видать зірок на небі;
на душі у отамана
також просвіту нема:
думи, думи
душу крають,
аж за голову схопився…
…тупіт чути…
Грицько, мабуть,
веде хлопців…
до верби став…
а над ставом
неприродна якась тиша:
тільки "ш-шу-у" комиш шепоче…
чи вже серце стало так?..
 
Ось і постать Блажкунова…
Рядом хто?..
Грицько тріпоче;
а за ними — хлопців тридцять –
ціле військо – ставні,славні…
Чорноморець відділився:
тричі пугачем недремним
знак умовний подає.
Знову пугач.
Знову тричі.
Кармелюк це добре вміє.
- Добрий вечір чи то ніч вже...
— Всім – уклін! Сідайте…
Раду розпочнемо.
 Два в дозори,
і дивитися в обидва! –
помовчав. 
- Скажіть, хто зможе
зиму тихо перебути
чи в своїх місцях,
чи в інших;
затаїтися, як миша;
затерятися в миру?..
Піднялось правиць п'ятнадцять.
- Добре, хлопці!..
але знайте:
затаїтися, чекати;
підбирать людей надійних,
і чекати свого часу;
бо за наш найменший виступ
б'ють ні в чому неповинних
із тих місць, де ми проходим…
 
…решта хай іде зі мною
за Дністер,
в  Галичину…
 
7. В ГУБЕРНАТОРА
 
— Кармелюк де?.. Вас питаю!
Скільки це терпіти можна,
щоб якийсь холоп заклятий
верховодив у повітах?!
 
Хто казав – на слід напали?
Хто хвалився – буде взятий?
А тепер – у воду канув?
А тепер – нечиста сила?
 
"Причащатись" треба менше
І побільш займатись ділом –
Пішли к чорту дармоїди!
Він уже в Галичині.
 
У газетах, у галицьких,
Іменується опришком –
Наче Довбуш невловимим –
Та злидота йде за ним.
 
Тут і ваша є заслуга:
Все Поділля обложили,
Кожне дерево і кущик,
А зловити – дулю на!!!
 
Втім, як з пліч гора звалилась:
Не у нас, і слава богу.
Та чекайте: він ще прийде,
Як приходив із Сибіру.
 
8. ЧУМА
Вже весна зламала кригу, зацвіли Карпати ?
Ані шуму, ані крику, пісні не чувати.
Ніби люта смерть з косою ходить по Карпатах –
За людською, за сльозою світу не видати.
Галичани мруть, як мухи. І нема спасіння.
Ані бога, щоб послухав, ані воскресіння.
То – чума!.. Страшна. Жорстока. Нічим невблаганна…
І її учуло кроки військо отамана…
 
— Скажи, батьку-отамане, своє віще слово:
Тут чекати-погибати чи до бою знову
Проти панства світового стати до загину?..
— Діла свого я святого, хлопці, не покину.
І не буду я чекати, а стану до бою,
Та не тут, а повертати кличу за собою
На Поділля наше рідне, де ждуть побратими,
Люд знедолений і бідний – ми серцями з ними.
 
           9. ПОВЕРНЕННЯ
Ось і берег. Краєвиди
 відкриваються подільські:
рідний край туманом вкритий,
наче дивишся крізь сльози.
 
Бовваніє ліс… Хатинки
біля нього притулились
у подертій одежині,
як сирітки біля мами.
 
— Що тебе там жде, Устиме— –
пліт уже за середину.
Скоро – берег… Може, куля
вартового притаїлась.
 
— Що тебе там жде, Устиме— –
— Слава?..