Ранні твори - Черемшина Марко

 

Черемшина Марко

 

 

РАННІ ТВОРИ

ОПОВІДАННЯ

 

 

КЕРМАНИЧ

 

 

I

 

- Ей, лишися, мій бадічку, сего року дома, та не сити себе, мій любчику! - говорила Оксана до свого чоловіка Івана Саїна.

- Та пек тобі,- сказав Саїн,- з твоїм «лишися». Чи ж не сором було б, аби хирляві плотарі аж у Новоселицю пускались, а їх калфа-керманич дома вигрівався?

- А я таки ще раз тебе, бадічку, прошу: не йди, не ситися! От чув-єсь, що сталося із покійником Дідичевим Іваном!

- Ет! що мені там Іван Дідичів! То не чоловік, а комарина був, прости мені боже!

- А ти ж гадаєш, що вода питає, хто комарина, а хто силач?

- Коли хоч знати, то й не питає, а мене вже вода достометно знає.

- Та зваж і те, що то слотливий рік, дощі за дощами перепадають та й Черемош аж казиться.

- Оце якраз на мій млин вода! Завтра під вечір у Чернівцях стану. Не гризися, моя сиза, а ліпше йди та лагодь мені бутор на завтра. Мені вже не першина по Черемошеві гуляти. Не журись за мене, душко! Ей, а то хто такий коло дровітні порається? Ану, споглянь! А! то наше золото, наш Семенко дорогенький! Ану ж бо глянь, якого ми робітника маємо; не бійся, вмру, то не меш бідувати. Ой ти, моя потіхо, ходи ’д мені, Семенку! Боже, як втомився, аж піт з чола ллється.

- Я, дєдику, для вас не так працював би, коби стало сили, а то лиш махну топірцем, вже й головка...

- Болить, синку, правда?

- Ні, дєдику, не болить, але зігнутися не мож.

- Та що ти кажеш? Поперек тебе болить?

- Ні, ні, мене нічо не болить, я здоров, тільки головка моя...

- Но-но, синочку мій, моя ти надіє, воно лекше стане.

- Пістунчику ти мій,- сказала ненечка та й пригорнула його ід собі.

Семенко справді хирлявенький собі був.

- Не журися, Оксаночко,- сказав Саїн.- В людей ще утліщі на парубків виростають. І наш Семенко виросте, очуняє, ще й вояк з нього буде, як колись із мене. Пусто сумовати, давай харчувати!

 

 

II

 

Лишень на божу днинку збиратись стало, а Саїн з товаришами в дорогу лагодиться. Оксана з Семенком так і ввихаються, що й казати, а нищечком обидвойко плачуть. Бачить те Саїн, та поводиться, начеб йому байдуже було. А на товаришів-плотариків так і гукає собі. Просто калфа!

- Коли тебе, бадічку, сподіватись? - промовила Оксана.

- Тогді, коли вода ’д горі обернеться,- пожартував Саїн.

- От не говорив би-с таке, а то ще в лиху годину припасти могло б. Мені й так щось дуже тяжко. Сохрань боже від якої пригоди!

- Та й ще що!? Може, ти хотіла б, аби Черемош по дорозі нас до сну вколисував, чи як? О, коли б він собі так починав, не звався би гуцульськов ріков. Але що про це й говорити? Ану, товариство, бутор в руки та й ід горі!

- Слава небесному! - гукнули всіма.

- Здорова ми будь, Оксаночко-чічко! Здоровий будь, моє люб’ятко Семенку!

- Щаслива вам, дєдику, дорога! - з слізьми відказали обоє.

- Ходімо ж тепер в добру годину. Аби-сте здорові!

- Гостіть здорові!

 

 

III

 

Минув тиждень, минув другий, і на третій стало збиратись, а Саїна як нема, так нема. Весна, гей дівчина-веселиця, цвітом уквітчалась. На зарінку над Черемошем дівчата полотна та пряжі білють, перуть, жартують та регочуться. Неоподалік на прибитій дарабі сидить блідий Семенко та на воду поглядає, а все ід горі. А дівчата сивоокі, чорноокі шуткують собі з нього. Що їм за жура?

- Така біда,- кажуть,- хирлява, на нас ще й дивитись не хоче!.. Заспівай-ко ще, Семенку, ану-ко, ану сам або з нами! - крикнула Юстина.

- Боже помагай ті, Юстиночко, мені не до співу. Пішов дєдик дараби спускати та й і не вертає. Інші плотарі ще тамтої середи поприходили та й нічого казати не хочуть. В хаті ненька слабі лежуть, йойкаються, що й слухати гляба. До того ще присяжний забрав шматє й одежину за податок, а жиди сірину за довги...

- Ей, що тобі, не тоскуй, от борше заспівай з нами; дєдик верне, неня подужає, все то ізміниться.

- Хіба на гірше, Юстино.

- Та бо ти все своєї, співай, кажу!

- Ні, мені тепер веселим не бути; годі мені тішитися, коли душечка недобре віщує. Бувайте здорові!

 

 

IV

 

- Що ви оце кажете, куме Тимофійку? Саїн покійник?

- Ого, аби ми здорові, кумочку Юрійку. А страшну має небіжчик смерть. Най бог від такої кождого ратує! Та ще коби хоть за свою кров, а то за нехриста...

- За якого нехриста оце?

- Таже за вижницького Майорка.

- За Майорка?.. За оту п’явку, що хотів його задурно до криміналу всадити, що, адіть, сам покрав тертиці, а на Саїна звалив крадіж та ще фальшиво й присяг?

- От і бачите, що за того самого. Покійник усіх навидів.

- Кайтеся, люди! Ото чоловік! Та де то саме покійничок минувся?

- Таки під самим Сокільським, перед Смеречинов. Повінь прийшла та й Майоркову дарабу сторцаком пустила. Майорко пропав, а покійник як стояв так і скочив за ним. За добрий-таки часок виринув із Майорком в руці. Притаскав його ’д його дарабі і верг на ню трохи що не вмерлого. А втомився, сердега, був вже добре. Але ймився однов руков дараби і вже мав вискочити на неї, а то, знаєте, надлетів ковбок і гримнув покійника против грудей. Дивимося із нашої дараби, а нашого Саїна вже нема. Коби хоть один був з нас пливак, а то нікому було й поратувати.