Отак були вскочили! - Кониський Олександр
Звісно — без пригоди чоловік не проживе! От і мій небіжчик чоловік, — нехай вже царствує! — на що вже сторожкий був, а в таку халепу був попав, що коли-б не добрі люди, то може й скис був де на Сибірі.
Давно се було — ой, ой, як давно. Ми з Герасимом ще до великої холери бралися, отець Єрофтей і вінчав; давно... Та цитьте лишень, що се я? за великої холери помер наш син, один тільки й був... парубок літ 20 був, та з себе-ж то який — наче намальований! Шкода... ще яка шкода!... ох, ох!..
Отець Єрофтей, глядіть лишень, чи не більш як цілу сотню літ у нас попував: я скільки й зазнаю його — усе він наче молоком облитий; за те дурні люди взяли та й продражнили його "зимою"; а суще він прозивався Гуркалом.
Ми тоді козакували, тепер вже казенці. Воно й козакування те, тільки одна слава, а щоб що иншого, так ні; тільки що люди тоді якось приязніші були. У козаків тоді свої контори були; вони й правили над нами; як цар звелить, так ті контори й чинять. А в царя був тоді саме якийсь граф, чи князь, чи може так тільки великий пан — Кисіль. Чимсь тому Кисілю й не сподобалися наші контори; а може вони чимсь прошпетилися, — про те не скажу. Кисіль і пристав до царя; клінчить та й клінчить:
— Скасуймо, царю, контори, на що вони?
Цар на те нічого: усе мовчав, усе мовчав, доки аж не остогидло йому слухати того клінчиння; тоді він на Кисіля:
— Та й остив-же ти мені з тими конторами! Пристав, наче мокре рядно: як коржа, так коржа! Аж в самі печінки заліз! Коли вже так тобі приспичило, що не вдержиш, то й касуй!
— Касувати? — зрадів ото Кисіль.
— Касуй, та озираючись мені.
— А що?
— Обережно треба.
— Хіба що?
— Щоб часом куцому на хвіст не наступить.
— Щоб то як? — питається Кисіль; бачте, він не зрозумів, до чого ото річ. Цар йому на те:
— Касуй, та щоб ти мені людям не нашкодив. Взявся Кисіль — усе чисто пішло геть догори ногами, аж жаль живий було бере! Звісно, старовина свята... Деревину рубати почнеш, і вона проситься, і у неї болить. А Кисілю байдуже — плюндрує, немов ту ліщину на обручі... І плюндрував... З того часу й стали ми казенцями. Казенці й казенці — нехай і так. Його сила, його й воля.
Зараз і в нашому селі завели розправу, старшину, стійки з стійчиками, ще й бірки якісь бралися заводити; й позаводили-б, що їм! що тому Кисілю! Що воно таке — оті бірки — настояще не скажу; може що до овець, або до ягнят; у нашому селі як вилучають овець з отари, так все на них: бир, бир, бир. От я й міркую, що може ті бірки до овець. Отже — "не нада"!..
Скасували наші контори, натомісць завели своїх окружних начальників.
— Добре, — каже той Кисіль, — я над окружними — палату, а поверх палати — єнорала.
Казенці й казенці — нехай й так! Трошки спершу ніяково було; то були людьми, а то казенці, а далі привикли. Що-ж! Не прилетів соловей — нехай іволга за нього править, — послухаємо, як вона витинатиме... Еге-ж!
Стійку люди одбували по черзі: у кого є коні, той з кіньми; в кого нема, той пішим. Була і в нас пара коненят; солова кобила, та чалий кінь; навіки добряча кобила була, хоч трохи й брикалася і пугу любила, зате-ж і везюча була. А вже що кінь, так кінь, — і баский кінь, і веселий, і везючий: доброї жені дві копи жита навантажиш на його, оплені у возі плачуть, а чалому байдуже, йде наче впорожні.
Ото-ж і до нас черга прийшла на стійку: вже-ж що людям, те й нам. Сутяжно трохи, та що діяти, не ставати-ж нам проти миру. Хата наша стояла на самому розі проти майдану, а за майданом і розправа. Кому далеко було, той більш того, що на стійці й обідав; жінка чи дитина принесе, коли є що, а нема, то й так перебуде козак: хліба шматок, соли дрібок, аби в утробі не скиглило. Нам було близько, так Герасим приходив додому на обід.
Сидимо якось у сінях, обідаємо собі. Се було влітку, здається, перед Духом ще. Чуємо — щось гупотить; піший стійчик прибіг з розправи.
— Кидайте, дядьку, усе! — каже на Герасима, — йдіть швидче, везти когось треба; в розправі, нікогісінько; старшина й писар ще зранку побігли десь до міста; а якесь паненя прийшло й каже: "Ту-ж-ту зараз його везти". Годі вам біля миски, йдіть швидче!
Не дали й борщу добрати. Побіг Герасим. Коні з возом в розправі були. Повіз якогось судовика до міста.
Везе, дивиться на того судовика; ніяк не розбере, не вгадає, що то за судовик. Чи він з панів, чи так собі з людей. Таке, бачте, воно не показне, ні з очей, ні з плечей; пристаркувате, невеличке, та ще й без дзвоника. Тоді саме вигадали їздити з дзвониками. Таке той Кисіль позаводив; аби який з дебільших, зараз йому й дзвони, наче архиєреєві. Аби людей полошити! Двоник, бачте, далеко чутно, то вже всяк, хто на шляху вчує, зараз і тямить, що треба осторонь, збочити геть з шляху, — й звертає заздалегідь.
Герасим і каже сам собі: "Коли йому дзвоника не прописано, значить, воно невелика цяця, сіпачка". А їх тоді розвелося у нас, господи, яка сила, наче оси в сухоліття! Були поміж них і такі, що, простіть, на трьох одні штани, зате з ґудзиками. Чисто тобі голодранець, а теж преться в пани, приндиться, наче насіння на сковороді!
Ідуть... Герасим, як придивився, то трохи й посміливішав; коней не жене: по-хазяйськи їде, підтюпцем. Судовичок на те не сердиться, не бризькає.— Е, — думає Герасим, — справді мабуть воно так собі й з возного не буде. Тоді такі судовики були — возні; Кисіль і їх вивів.
Їдуть далі; сіпачка той мовчить, куняє, й Герасим мовчить — ні до коней, ні до його. Ніяково Герасимові й розмовляти; хоч той судовичок і з аби-яких, а все-ж воно панським милом вмивалося, то й ліпше держати язик на зашморозі, не розв'язувати.
Мовчать вони обидва, а згодя судовик позіхнув та до Герасима:
— Твої коні?
— Вже-ж не чиї більш, мої.
— Куповані?
— Солову купив, а чалий питомий.
— Зараз, — каже, — з нати, що свої коні — не женеш.
— А чого нам летіти, — мовив Герасим, — до вечора ще далеко, поспіємо.
А все-ж таки думка у Герасима: "се він на догад буряків", та й торкнув коней віжками, а то й вони чи догадалися, кого везуть, чи що — от-от би стали.
Слово по слові розбалакалися, — про що? — того суще не скажу, я-ж при тому не була, а Герасим не казав мені. Балакають; Герасим і помічає, що судовичок той по-людськи балакає. Ще більш посмілішав Герасим, а тут йому як на те-ж люльки закортіло. Він до судовичка:
— Чи не во гнів вам буде, як я трошки люльку запалю?
— Байдуже, пали.
— А ви не вживаєте?
— Ні, — каже, — не вживаю.
— І добре робите, смаку з неї ніякого, тільки що инколи сон переб'є.
Палить Герасим, балакають; панок той наче прочуняв, такий став говіркий, про все розпитує, найбільш про людей: як живуть, чи не сутяжно від старшини, що гомонять люди про новий лад? Герасим розкинув розумом, відповідає йому через п'яте, та в десяте, — аби не мовчать, а сам собі думає: "чи не підвозить той панок москаля? може у його ангельський голосок, а чортяча думка"?
Проїхали ще там кілька гоней, чи верстов; до міста ще далеко, ще тільки піски починаються. І піски там не довгі, та по саму маточину. Герасим і думає собі: щоб воно було, коли-б я заспівав? Е, ні, думає, зразу так боязно, спершу розпитаюся, — та й ну, як кажуть, манівцями.
— Не во гнів вам буде, паночку! я щось спитаюся у вашої милости.
— Питайся, — каже.
— Поздоров, боже, вас, ви при палаті?
— При палаті.
— З великих, чи ні?
— Ні, не з великих.
— Я так і гадав собі.
— Чому так гадав?
— Тому, поздоров вас боже! що, бачте, вам дзвоника не прописано, та й балакаєте ви по-людськи.
Всміхнувся той панок і нічого; а на Герасима наче хто наслав сой, так йому аж очі злипаються, вже він і люльку палив, — нічого не вдіє, так наче на "діянії", тиць та тиць носом у пазуху; от він знов люльку з-за халяви та до панка.
— Подержте віжечок, а я викрешу.
— Креши, каже, і взявся за віжки.
Викресав огню; кресало й кремінь в гаманець, гаманець в саківки, по-хазяйськи, саківки за пояс та й каже до панка, питається:
— Чи тямите що коло коней?
— Де-що тямлю.
— Запряжете?
— Чому-ж! хіба мудрація велика?
— Уміючи не велика... А супоню стягнете?
— Стягну.
— І розберете — куди соб, куди цабе?
— Не помилюсь.
— Добра у вас голова, як бачу! А от коли-б довелося з ким розминутися на шляху, та ще буває з таким, що дзвонить, як-би ви тоді? не зачепите? вісь не вгорить?
— Розминусь.
— А не брешите?
— Далебіг — ні!
— Ну коли так, так нехай ось як: сідайте, поздоров боже вас, отут на передку, віжечки зберіть, та й поглядайте на коней, нехай ідуть, аби не стали; вам не так буде нудно, а я спочину, заким піски переїдемо.
Послухався панок і на волосиночку не змагався: сів на передок, а Герасима пустив на задок. Герасим ліг та й заснув. Вже й піски переїхали, а він спить; вже й місто — Герасим спить, а той не будить його; в двір в'їхали, тоді той панок на Герасима:
— Вставай, дядьку! Приїхали!
Прокинувся Герасим: — А де се ми? — питається.
— Дома вже... ставай отам у затишку під повіткою випряжи коней та погодуй; хоч не бігли, підтюпцем їхали, а все таки 20 верстов протюпали... Погодуй, — сказано: пошануй скотину раз, а вона тебе десять.. Сіна й вівса тобі дадуть, — спасибіг, що привіз.
І пішов собі чи до будинку, чи куди там. Порається Герасим коло коней і байдуже собі, зо сну очей не продере. Ще оглобельної не випряг, як ось іде до нього щось таке пузате-пузате та бородате: "А йди, каже на Герасима, бери собі вівса, скільки тобі, мірку, чи дві?".
Герасим дякує, а собі на думці: "Як його брати? Може за гроші? Може се той, що вівсом перепродує... чим-же я йому заплачу?" Звісно, грошей не було. А той пузатий до його:
— Іди вже, коли йдеш...
— Та по чім же у вас мірка?.. — питається Герасим.
А пузатий йому відповідає:
— Для тебе ні по-чім: за так гроші...
— Як то "за так-гроші?" — дивується Герасим.
— За спасибіг...
— За яке?
— За таке, що нашого єнорала привіз.
— Якого єнорала? — питається й наче його що в жижку вкололо.
— Еге! а ти не тямиш, кого й привіз! того єнорала, що й над палатою, й над усіма окружними, й над усіма вами...
Злякався Герасим, та:
— Чи ви, дядьку, справді, чи шуткома? може глузуєте, або москаля підвозите!
Той аж забожився, що не бреше, і каже так і так: був єнорал у князя К — я, та по своїй парахвії їздив; своїм возом їздив; а віз той взяв та й поламався біля нашого села, вісь вгоріла і колесо надвоє.