Туга - Антон Чехов

Туга
Антон Чехов

Кому повім печаль мою?..
Вечірні сутінки. Лапатий, мокрий сніг ліниво кружляв коло тільки що засвічених ліхтарів і топким, м'яким шаром лягає на дахи, кінські спіши, плечі, шапки. Візник Іона Потапов увесь білий, як привид. Він зігнувся, як тільки можна зігнутися живому тілу, сидить на козлах і не ворухнеться. Якби впала на нього ціла кучугура, то й тоді він, здається, не вважав би за потрібне струшувати з себе сніг... Його конячина теж біла й нерухома... Своєю нерухомістю, незграбними формами та патикоподібними рівними ногами вона навіть зблизька схожа на копійчаного коника-пряника. Вона, напевне, поринула в роздуми. Кого відірвали від плуга, від звичних сірих картин і кинули сюди, в цей вир, повний страховинних огнів, невгамовного гуркоту і людей, що кудись біжать, тому не можна не думати...
Іона і його конячина не рухаються з місця вже давно. Виїхали вони з двору ще до обіду, а почину все нема й нема. Та ось на місто спадає вечірня мла. Блідість ліхтарних вогнів поступається своїм місцем живим барвам, і вулична метушня стає гомінкішою.
— Візник, на Виборзьку! — чує Іона.— Візник!
Іона здригається і крізь вії, обліплені снігом, бачить військового в шинелі з капюшоном.
— На Виборзьку! — повторює військовий.— Та ти спиш, чи що? На Виборзьку!
На знак згоди Іона смикає віжки, від чого з конячої спини та з його плечей густо сиплються шари снігу... Військовий сідає в сани. Візник цмокає губами, витягає, як лебідь, шию, підводиться, і більше за звичкою, ніж з потреби, махає батогом. Конячина теж витягає шию, згинає свої патикоподібні ноги й нерішуче рушає з місця...
— Куди преш, очмано? — на першому ж кроці чує Іона вигуки з темної маси, що рухається туди й сюди.— Куди чорти несуть? Праворуч держи!
— Ти їздити не вмієш! Праворуч держи! — сердиться військовий.
Лається кучер з —карети, злобно дивиться і струшує сніг з рукава прохожий, що перебігав дорогу і наштовхнувся плечем на морду конячини. Іона совається на козлах, як на голках, тикає на всі боки ліктями і водить очима, як очманілий, немов не розуміє, де він і чого він тут.
— От які негідники! — кепкує військовий.— Тільки думки в них, як би наїхати на тебе або під коня потрапити. Це вони змовились.
Іона оглядається на їздця і ворушить губами... Хоче він, як видно, щось сказати, але з горла не виходить нічого, крім сопіння.
— Що? — питає військовий.
Іона кривить усмішкою рот, напружує своє горло і хрипить:
— А в мене, пане, теє... син на цьому тижні помер.
— Гм!.. Від чого ж він помер?
Іона повертається всім тулубом до їздця і каже:
— А хто ж його знає! Мабуть, від гарячки... Три дні полежав у лікарні й помер... Божа воля.
— Звертай, диявол! — лунає в темряві.— Повилазило тобі, чи що, старий собако? Дивись очима!
— Поганяй, поганяй...— каже їздець...— Отак ми й до завтра не доїдемо. Піджени-но!
Візник знову витягає шию, підводиться і з важкою грацією змахує батогом. Кілька разів по тому оглядається він на їздця, але той заплющив очі і, як видно, не має охоти слухати. Висадивши його на Виборзькій, Іона спиняється коло трактиру, згинається на козлах і знову ані ворухнеться... Мокрий сніг знову робить білим його і конячину. Минає година, друга...
По тротуару, гучно стукаючи калошами і лаючись, проходить троє молодих людей: два з них високі і тонкі, третій малий і горбатий.
— Візник, до Поліцейського мосту! — кричить деренкучим голосом горбань.— Трьох... два гривеники!
Іона смикає віжками і цмокає. Два гривеники ціпа невигідна, та йому не до ціни... Чи карбованець, чи п'ятак,— йому тепер однаково, аби тільки хто найняв... Юнаки, штовхаючи один одного і лихословлячи, підходять до саней і всі троє зразу лізуть на сидіння. Починають вирішувати питання: кому двом сидіти, а кому третьому стояти? По довгій сварці, вередуванню і докорах вирішують, що стояти повинен горбань, як найменший.
— Ну, поганяй! — деренчить горбань, стаючи на своє місце й дихаючи в потилицю Іоні.— Смали! Ну, та й шапка ж у тебе, братику! Гіршої в усьому Петербурзі не знайти...
— Ги-и... ги-и...— регоче Іона.— Яка є...
— Ну, ти, яка е, поганяй! Отак ти всю дорогу їхатимеш? Га? А по шиї?..
— Голова тріщить...— каже один з довгих.— Вчора у Дукмасових ми вдвох з Ваською чотири пляшки коньяку випили.
— Не розумію, навіщо брехати? — сердиться другий довгий.— Бреше, як худобина.
— Побий мене бог, правда...
— Це така ж правда, як те, що воша кашляє.
— Ги-и! — усміхається Іона.— Ве-селі пани!
— Тьху, щоб тебе чорти!..— обурюється горбань.— Поїдеш ти, стара холеро, чи ні? Хіба так їздять? Стьобни-но її батогом! Но, чорт! Но! Краще її!
Іона відчуває за своєю спиною, як крутиться тіло й тремтить голос у горбаня. Він чує звернену до нього лайку, бачить людей, і почуття самотності починає поволі одлягати йому від грудей. Горбань лається доти, поки не давиться химерною, шестиповерховою лайкою і не заходиться кашлем. Довгі починають говорити про якусь Надію Петрівну. Іона оглядається на них. Діждавшись короткої паузи, він оглядається ще раз і бурмоче:
— А в мене на цьому тижні... теє... син помер!
— Всі помремо...— зітхає горбань і витирає після кашлю губи.— Ну, поганяй, поганяй! Панове, я зовсім но можу далі так їхати! Коли він нас довезе?
— А ти його легенько підохоть... по шиї!
— Стара холеро, чуєш? Адже шию наб'ю!.. З вашим братом церемонитись, то пішки ходитимеш!.. Ти чуєш, Змію Гориничу? Чи тобі плювати на наші слова?
І Іона більше чує, ніж почуває, звуки потиличника.
— Ги-и...— сміється він.— Веселі пани... дай боже здоров'я!
— Візник, ти жонатий? — питає довгий.
— Я б то? Ги-и... ве-селі пани! Тепереньки в мене одна жінка — сира земля... Хи-хо-хо... Могила тобто!.. Син от помер, а я живу... Дивна річ, смерть не в ті двері потрапила... Замість того щоб до мене йти, вона до сина...
І Іона обертається, щоб розказати, як умер його син, але тут горбань легко зітхає і заявляє, що, слава богу, вони нарешті приїхали. Діставши два гривеники, Іона довго дивиться вслід гультяям, що зникають у темному під'їзді. Знову він самотній, і знову настає для нього тиша... Притихла ненадовго туга виникає знову і розпирає груди ще з більшою силою. Очі Іони тривожно й страдницьки перебігають по юрбах, що рухаються по обидва боки вулиці: чи не знайдеться серед цих тисяч людей хоч одного, який вислухав би його? Але юрби біжать, не помічаючи ні його, ні туги... Туга величезна, безмежна. Якби лопнули груди Іони і