Так воно показує - Антоненко-Давидович Борис
Усе довкола ставало дедалі напруженішим, настороженим, тривожним... І знайомі селянські обличчя стали не такі, як завжди,— щось затаїлося в них, різко відмежувалося. Зустрічаючись, селяни, як і раніше, віталися з своїм паном, перші скидали шапки, але в очах їхніх Микола Петрович Лебединський бачив ледве прихований подив: "Як — ти ще не втік, пане? На що ж ти сподіваєшся ще?" І нечисленна прислуга, що жила з ними в маєтку не один рік, тепер, слухаючи розпорядження Миколи Петровича чи Софії Аркадіївни, наче прислухалася ще до якогось голосу, тільки їй чутного.
Темні листопадові ночі в цю першу революційну осінь здавалися ще темнішими, ще тягучішими й безнастанними. А коли опівночі над дальніми поміщицькими економіями здіймалися зловісні заграви, здіймалися тихо, без дзвону на сполох, без плачу й крику,— не тільки Софії Арка-діївни, а й Миколі Петровичу довго не спалося, вчувалися за вікнами чиїсь притишені підступні кроки, приглушений хижий посвист, наче там, за стіною, в непроглядній садовій пітьмі хтось заносив над головою гострого розбійницького ножа..
Ще з кінця літа дехто з далекоглядних їхніх знайомих поміщиків, бачачи, що діло на тонке пряде, подався до Полтави й Харкова, деякі прямували одразу до далекого Києва, а позавчора повз їхній хутір промчали, не заїхавши навіть, як то водилося раніше, сусіди по землі — Прищепіни, не такі вже й багаті та родовиті пани. Лиш Микола Петрович Лебединський нікуди не рипався й зовсім не збирався виїздити з свого насидженого, від батьків ще успадкованого хутора. Зовні він видавався навіть спокійним, немовби нічого особливого не сталося й ніщо йому серйозне не загрожує. Тільки уникав тепер ходити без крайньої потреби по селу, що починалося недалеко за його хутором, став убиратися простіше й перший раз за довгі роки не наважився цієї осені ганяти по спустілих полях зайців хортами. Не слід нерозважливо дратувати панськими витівками мужиків.
Своїх односельців він не боявся, перед ними можна було й далі лишатися поміщиком, паном, але по селу ходили, тепер уже не криючись, розлючені дезертири, що повтікали з фронту, на сільських сходках вихоплювались якісь наїжджі горлопани, що каламутили досі мирних селян,— оцього елемента треба було стерегтися. Через них завжди могли виникнути небажані, ба й небезпечні під таку колотнечу ексцеси.
— Ну, чого ми ждемо тут, Ніколи? Щоб прийшли й зарізали? — не раз боязко казала вночі Софія Аркадіївна, щільно притуляючись під ковдрою до чоловіка.— Чув же, що в Прохорівці з Добросельським зробили? Жах!..
Микола Петрович мимоволі зітхав, але намагався заспокоїти дружину:
— Не бійся, дурненька! Нас вони ніколи не зачеплять. І справді, розважав сам себе в думках Лебединський,
чого йому боятися мужиків? Хіба він якийсь аграрій, що володіє неозорними латифундіями і вже через те тільки ненависний селянам? Хто назове його жмикрутом-планта-тором, що вигнічує під час жнив останні соки з наймитів? Ні, він добре жив з мужичками! Не гребував бувати кумом у статечних господарів і не відмовляв бідноті позичати в неврожайний рік збіжжя на одробіток; охоче здавав мужикам в оренду частину землі поцінно й не дуже притискав, коли мужицьку худобу сам займав у шкоді. Він володів землею не заради сліпого зажерливого збагачення, як інші, а тільки щоб задовольнити свої й своєї сім'ї розумові та естетичні потреби. Не тільки в губернії, а й у Києві, куди він коли-не-коли наїздив провідати доньку, що вчилася в консерваторії, його знали всі антиквари й букіністи, його можна було зустріти на прем'єрах Київської соловцовської драми, на виставах в опері й на концертах у філармонії.
Що проти нього можуть мати довколишні селяни? Нічого! Він просто культурна людина на селі, а його маєток, чи, власне, хутір, то тільки маленький оазис культури взагалі й агрокультури зокрема серед темного українського села.
На його дружину, Софію Аркадіївну, селяни теж не мали підстав нарікати. Вона намагалася навіть просвіщати мужиків. Перемагаючи відразу до перемішаного запаху людського поту, житнього хліба й сириці, Софія Аркадіївна читала іноді на кухні дворовій челяді й наймитам тоненькі українські книжечки з серії "Народного читання", що придбала десь у Києві, й при кожній нагоді давала покоївці Теклі й куховарці Явдосі санітарно-гігієнічні поради. Щоправда, в Софії Аркадіївни, з її корсетами, шлейфами й вічними мігренями та звичкою тулити у фрази без потреби французькі слова, був занадто панський вигляд — Микола Петрович поруч неї здавався мало що не плебеєм,— та це не заважало їй і досі, хоч і літа були вже далеко не молоді, гратися в ентузіастку-народницю. Вона клопоталася з йодом та бинтами, коли хто-небудь на хуторі вріже пальця, радо роздавала без грошей порошки та мазі всякому, хто скаржився на якісь недуги, а інколи виїжджала у фаетоні навіть до хворих на село, якщо випадково про них дізнавалася.
До цих книжечок і аптечок Софії Аркадіївни Микола Петрович ставився іронічно, зараховуючи їх до одного з проявів екзальтації, на яку часто слабують колишні вихованки інституту благородних дівиць. Мужик, розуміється, не скотина, але він усе ж таки мужик. З ним треба поводитися гуманно, просто, але не запанібрата. Завжди повинна бути в стосунках певна дистанція, що розмежовує мужицький необтесаний примітив від культурної мислячої людини, homo primitivus'a від homo sapiens'a.
Через свою інститутську наївність і незнання мужицької психіки Софія Аркадіївна, безперечно, часом перебирала міру в своїй філантропії. Але то нічого. В ці ворохобні часи, коли раз у раз чулися вигуки: "Землю без викупу! Тим, хто її обробля!"; коли більшовики, всякі анархісти й якісь українські агітатори в один голос кричали на мітингах: "Геть капіталістів і поміщиків! Земля — селянам, фабрики й заводи — робітникам!"; коли революція так заглиблювалася, що ставала безоднею, могли занадобитися на поганий кінець і аптечки та українські книжечки Софії Аркадіївни.
— Головне — перечекати, поки спаде хвиля, цей дев'ятий вал російської революції,— переконував дружину Лебедин-ський, нишком поглядаючи з ліжка на вікна — чи не відсвічує знову заграва дальньої пожежі.— Той, Соню, хто тікає з свого маєтку, хто боїться свого народу,— втрачає все. І шану та довіру мужиків, і, розуміється, майно. Нам нема чого боятися: ми вміли жити й ладнати з мужиками.
— Я не боюся наших людей, я знаю їх, але, розумієш...—. Софія Аркадіївна лягла на спину й, вдивляючись широко розплющеними очима в темряву стелі, замислено проказала: — Я боюсь іншого. Як би це тобі пояснити?.. Мені страшно не того, що в людях, а того, що над людьми. Тої фатальної сили, що опановує людей... Ти звернув увагу: до нас тепер ніхто не заходить із села. Нас обминають, як прокажених. Ми — мов приречені...
Миколу Петровича вразили зненацька ці слова: як на негнучкий інститутський розум Софії Аркадіївни, який звичайно не сягав далі усталених понять і до якого Лебе-динський звик ставитися поблажливо,— це було занадто глибоке мислення. Відкіля воно — навіяння, підсвідоме передчуття катастрофи?.. Але, помовчавши трохи й отямившись, він знайшов у собі сили спокійно заперечити:
— Ку, це вже містика! Просто ми живемо в перехідний період, у той ііереломний момент, коли історія вискочила з своєї наїждженої колії і її стара колісниця тррохкотить по "вибоїнах, трясе й кидає в різні боки людей на ній. Але кінець кінцем вона знову втрапить на свою прадавню путь. Тільки — перечекати! — повторив він, щоб заспокоїти не тільки дружину, але й самого себе.
Та це не розраяло ні його, ні її. Те, що селяни останнім часом здалека обминають хутір, помітив і він сам. Ба навіть поважні господарі, що раніш, стрінувшись на вулиці, приязно віталися й підходили перекинутися словом, тепер бокували від Лебединського. Що це? Чи тільки соромляться перед тими горлопанами, щоб не подумали, бува, ніби вони накладають з паном, чи таки готуються до чогось?.. Справді, живемо тепер, мов якийсь Миклуха-Мак-лай серед папуасів: сидиш на хуторі й думаєш, чи пощастить тобі й далі тримати на припоні їхні темні первісні душі, чи одної глупої ночі вони прийдуть до тебе з смолоскипами, з ножами й сокирами?.. "Невже ж таки прийдуть? — питав не раз самого себе Лебединський, поглядаючи на припорошені першим сніжком сільські стріхи, і сам собі відповідав: — Ні, того не може бути!"
Але вони прийшли!
Вже дотліли останні економії довкола, кудись подалися з села дезертири, що здобули тепер навіть пошану в селян своїми запальними словами, не стало чути й приїжджих горлопанів — чи то невеликий грудневий мороз налякав тих голодранців, чи їх понесло кудись на важливіші за маєток Лебединського діла. В селі притихло. Різали свиней перед різдвом, солили сало, начиняли ковбаси. Весело миготіли вогні по хатах, і мирно здіймалися до зоряного неба дими з бовдурів.
Лебединському вже почало здаватися, що дев'ятий вал щасливо й непомітно перехлюпнув через його хутір і тепер можна з полегкістю передихнути. Софія Аркадіївна зняла мову навіть про різдвяну ялинку, хоч навряд чи зважиться дочка їхати тепер з Києва на різдвяні вакації: поїзди переповнені, на приступках, на буферах, на дахах — скрізь солдати. Але за традицією, щоб усе було так, як раніш, як завжди, далебі, слід улаштувати ялинку. Можна запросити цього разу селянських дітей на різдво...
Та ось за тиждень перед різдвом до них приїхали. Хоч заходило вже на вечір, але з вікна Лебединський встиг побачити, що з саней зіскакували не якісь чужі зайди, а таки свої, з села. Навіть опасистого Давимоку, що важко вилазив із саней, помітив він. Того самого сільського багатія Давимоку, який третій рік не перестає просити продати йому дванадцять десятин за річкою.
Лебединського не здивувало, коли Софія Аркадіївна, обійшовши всі пркої й кухню, тривожно спитала:
— Де ж прислуга? Ні Явдохи, ні Теклі нема, ні Степана, який допіру був у кухні...
Лебединському стало ясно, що прислуга втекла з панського двору, і він з гіркотою подумав: "Скільки вовка не годуй..." Але додумати йому не дали. Затримавшись трохи надворі, може, радячись востаннє, вони раптом увійшли. Не з кухні, як то бувало звичайно, а через парадні двері, які виявилися чомусь незамкненими ("Певно, покоївка Текля навмисно не замкнула їх..."), зачовгали в сінях, у передпокої, а далі в залу, де прикипіла коло рояля Софія Аркадіївна й застиг біля вікна в напруженому чеканні Микола Петрович, ввалився цілий натовп людей.
Побачивши пана, передні трохи осіклися, познімали шапки й спинились, але позаду до покоїв заходили нові й нові, знадвору крізь подвійні рами й непричинені парадні двері чувся далекий гамір, сміх і кінське іржання, мов на ярмарку.
