Чумацький шлях - Нагорняк Володимир

ЯК ЧУМАКИ У КРИМ ПО СІЛЬ ХОДИЛИ

(Цикл повістей)

ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ

(Повість перша)

ВСТУП

Вранішній "Ікарус" йшов повільно. Так-так, саме йшов: намацував дорогу, як сліпий стежку, вперто шарив фарами в молоці туману. Складалося враження, що міг рухатися тільки вперед — щойно вихоплений світлом шматочок дороги тут же, на очах, поглинався пеленою. Знову вихоплювався і знову поглинався. Автобус мовчав: з гори на гору, а при такому тумані, не до розмов.

"Хоч рейс відкрили!" — зрадів раптовій думці Василь Катеринчук — сивіючий, але із залишками не зовсім розтраченої молодості, навіть, якщо уважно придивитись, симпатичний мужчина. Глибоко-лагідні та напрочуд сумні карі очі, охайно, зі смаком одягнений, явно виділявся серед пасажирів-селян, але ніхто на це не звертав уваги. "Ага, а не будь автобуса..." — продовжила себе думка. "Подумаєш, заночував би у сестри Тамари у Новій Ушиці, і зраділи б!" — заспокоївся. "Заночував би..." Та заночував би, але якась, як магніт на цвяхи, недосяжна для розуміння сила тягнула на руїни пам'яті, у Вільховець, де народився, виріс, звідки багато років тому і вирушив у світ. Не міг Василь противитися тій силі, не міг, та, признався собі, і не хотів.

Нарешті! Автобус вирулив на Могилів-Подільську трасу. Розвіювався туман, стало видно як почала стидити небо ранкова зоря. "Направо!" — скомандувала думка. "Теж мені,— розізлився на неї, — що я, приблудний?" А думка не здавалася: "Струга, Ставчани, Слобідка..."

Вернув до тями шофер: раптово та різко, аж запищали, натиснув на гальма. Затрясло машину, ще раз, заклякла, відчинилися вхідні. Зграйка синичок — впорхнули дівчатка: галасливі, сонячні, гарячі. І ескорт — хлопці — статечно, куди тобі там, мужики. Заскочило кілька дебелих сумок, останньою — гітара, рушили. "Шкільний випуск!" — по обличчю Василя пробігла коротенька посмішка.

— Залітай, голото! — зайорзався шофер. Це були чи не перші його слова за весь рейс. Підійшов один:

— Що з нас?

— А як що? А куди?

— Вільховець.

— Пісню. Доспіваєте до Вільхівця — нічого не візьму!

— Скільки завгодно! — защебетала зграя. — Гітару!

А на Василя нахлинуло... Не чув пісень, не бачив зупинок, а чув і бачив себе у своєму далекому — не забувається! — 10-Б. І однокласників, і однокласниць... Таких, точнісінько таких...

Підкинуло, ще, зойкнула гітара, стрепенувся і Катеринчук. "А не проїхав?!" — блиснула думка. "О, де ж це ми?!" — стривожився. "Та Вільховець же!!!" — і защеміла так рідно-рідно.

"А хто це дибає назустріч? Дід Сташко?.. Він, точно, він! Говорили, що багато історій про чумаків знає..."

— Добрий день, діду Сташко!

— Ага, а чий це ти, га?.. Постій-постій, не Прокопа онук?.. Точно... В магазин осе іду.

— Молодшого не знайшлося?

— Дай, боже, здоровля! Спасибі!.. Клятий туман: зайде у вуха — ні-і-чого не чую!

— Діду, про чумаків розкажете?! — уже прокричав. Та й це старий, мабуть, не розчув.

— Та ні! Та ти що, чоловіче добрий?! Дочка мені строго наказувала: буханець хліба, пляшку оцту, о, і солі, солі обов'язково...

Василь підійшов якомога ближче і бухнув над самим вухом:

— Про чумаків!!!

— Та чую, чую, не глухий! Це теперечка сіль ніц не стоє, а колись у чумаків на кіло сала кіло солі міняли. Кіло доброго сала. Бо чумаки сіль тяжким потом заробляли. Теперечка — машини. Теперечка...

— Про чумаків! Розкажіть!

— Ідім. То я по дорозі. Ага, прапрадід мій, довго-довго жив, Митром називався. На послідній чумачці за погонича був, то розказував. А пам'ять у мене — (та хто цього не знає?!) — наче не він, а я там був. А що то за люди, лю-ю-ди, та куди вам! Ото ж і кажу: чумаки були аж дуже справедливі, помірковані, йшли по правді. І про се всі знали, і вірили чумаку, бо як він скаже, то так воно і є... Тебе як прозивають?

— Василь! — прокричав, але не зразу — не чекав запитання до себе.

— То ти, Василю, приходи до мене ввечері... Зможеш?.. І я тобі все розкажу. Бо дочка строго наказувала: буханець хліба, пляшку оцту, о, і солі, солі обов'язково... То ти прийдеш?

— Прийду! — схилився до вуха. Стрепенувся дід:

— Туман пройшов — починаю чути... Біля огнища, чумацького огнища, посидимо... Приходи! — попрощалися.

Кроків десять пройшов Катеринчук, коли наздогнало:

—...буханець хліба, пляшку оцту, о, ага, і солі, солі обов'язково...

ВІЩА ПТИЦЯ

(Вечір перший; розповідь діда Сташка)

Давно було се, — гей, роки!,—

Стояли ми біля ріки...

Удавана маска чумацького погонича Митра миттю спадає з дідового обличчя: "Біля якої се річки вони стояли, га?.. Бо скажеш, що брешу... Ага... Ні!.. А-а-а.. Не важно!" І знову постає перед Василем не знаний-перезнаний сільський дід Сташко, а, їй-богу, справжнісінький чумак:

Як зараз бачу:

тагани...

А скілько снилися вони?!

Біліє місяць...

О! Огонь,

Немов живий,

тече з долонь —

Кипить,кипить у таганах

Чумацька каша...

На волах

Лосниться шкіра аж —

од місяця...

І стає собою, сьогоднішнім: ворушить вогнище, тягне — закашлявся — люльку... Василь же, та ти що?!, — ні звуку! Чув же від інших: страшно не любить дід Сташко коли його перебивають. Василь, здається, і дихати боїться... Нарешті! Заговорив:

Згадаю — й не знаходжу місця я!..

То не по небу —

по душі проляг —

Не по степу —

чумацький шлях…

— очі старого повільно-повільно здіймаються в літнє вечірнє небо; і рука; випрамляється вказівний — показує: — Чумацький шлях...

Трапилась одного разу з чумаками така пригода... Я тоді у них за погонича був — (а я, як вдає з себе прапрадіда свого, ну, того, що Митром називався, артист!) — якраз кашу доварював — перемішував, щоб не пригоріла. Чумаки ж одпочивали біля другого огнища: дядько Данило, дядько Петро, дядько Осип... Га?.. Ага, підходить до них Старший Чумак, — дядько Мартин, здається, Мартин, Мартин, — та дядько Охрім.

Ну, каша кипить, я перемішую її, щоб не пригоріла, а дядьки-чумаки одно — курять та мовчать, мовчать та курять, та інколи на волів поглядають чи, бува, не розбрелися. А тиша: ледь-ледь чути річку, тріщать дровиняки в огнищах та я, випадково, великою ложкою дно тагана дістану — ось і все. І так нам хороше та спокійно... Коли се як, господи; як упаде з неба якась-така птиця, чорна та велика, велика та чорна, світ такої не бачив, та на дядька Охріма, ага, аж поточився, та як закрутиться над ним, як закрутиться, та як закричить хтозна-яким голосом: "Х-хру-х-к-кар-р-к-к!!! Х-хру-х-к-кар-р-к-к!!! Х-хру-х-к-кар-р-к-к!!!" Аж мороз по шкірі... Та ти що?!

Крикнула, клята, тричі, ага, і наче крізь землю провалилася, щезла. А ми всі дуже-дуже злякалися. Ой, а ти не злякався б?! Оцепеніли. Старший Чумак, перший оговтався, тричі перехрестився та й каже:

— А що се?!

Я не зрозумів:

Ні лісу тут,

ані стогів,

І степ навкіл,

як не дивися, —

Звідкіл ся птиця?!

Як обухом по голові огріла...

Се щось та значить,

значить щось, Охріме, —

Не птиця се,

а віщий знак!

А тиша, тиша настала, що, боже ж ти мій, як ніколи в світі: ледь-ледь чути річку, інколи затріщать дровиняки в огнищах та раз у раз, громовито присмоктуючи, тягне душу з люльки Старший Чумак:

— Не птиця се,

а віщий знак!

Я вже не перший рік чумак:

Твою се долю

чи недолю

Зустріли ми в степу з тобою

— Мою?! — дядько Охрім... А руки в самого — скільки жию, а не бачив, щоб у людини так руки тряслися! Залякався... Старший Чумак, що сказав так, щоб хоч якось успокоїти, продовжує:

— То скілько бачив-чув я на віку...

Зустрічалась якось доля чумаку..

Дядьки-чумаки — що?! — сидять, як боввани, не ворушаться, роти порозкривали... О! Як ти зараз... То Старший Чумак подумав собі, що їм нентиресно се буде: "А-а, вам сю слухати не хочеться колядку!.." Стрепенулися. Я — (О, а хто я?! Правильно. Митро-погонич) — першим:

— Розповідайте, дядьку!.. Тут і другі чумаки наспіли — дядько Данило, Петро, Остап та, навіть, і дядько Охрім — всі просять.

— Добре, добре, — згодився Старший Чумак, — слухайте...

"У тій слободі, де колись жив я, під Харковом, був один чумак" — дід Сташко уже взяв на себе роль Старшого Чумака і, треба визнати, це в нього виходило. "Грицьком звали... Ні, брешу!.. Тоді Грицько кинув уже чумакувати — оженився, осів. Ну, не скажи, жіночка попалась йому роботяща і душі доброї; і діточок було троє, ага, троє; і хазяйствечко маненьке, а своє; коли на тобі! Захворіла його жінка, полежала, полежала, а далі й вмерла. Вмерла.

Загорював наш Грицько, ох, загорював: не дасть він сам своїй голові толку. До людей пішов би жити чи в чумачку подався б — ні на кого дітей кинуть.

Став тоді він сам все робити, та діток своїх соглядати. Вдень — по людях, а ввечері прийде додому, дітям хоч хліба, а принесе. Поїсть — не поїсть, а діток погодує, спати положе. Ну, і сам ляже. Ой, а хіба заснеш? Все думає-гадає як йому свій вік коротати одинокому, та ще й з дітками. Подума собі, подума та й скаже: "Е-ех-х! Не бачив я долі зроду, не бачить її мені і до гробу!".

Почула, а почула ж таки десь, мабуть, його доля, що він так говорить, да й прийшла, да так, що він не вздрів де вона і взялася.

На самісінький Великдень, як задзвонили к службі, пішли люди паски святити, і наш Грицько пішов до церкви. Поніс манесеньку пасочку, що заробив у багатого сусіди. Приходить з церкви, а діти — ну, діти є діти — кричать: "Татко паску приніс! Скорій, татку, паску давай! І я, і я хоцу, татусю!" І так йому дітей своїх жалько стало, ледве не заплакав, але спинив та й каже: "Підождіть, почекайте, ріднесенькі, потерпіть, попросю батаття та засвітимо свічку, та помолимось богу нашому, а потім, і того, і пасочку їсти будемо... Ну, щоб як у людей... У нас же, бачите, навіть кресала нема..."

Дід Сташко перервав розповідь, некваплячись вибив люльку, засипав новим тютюном, притовк пальцем, демонстративно запалив сірник, смачно затягнувся. "Сірників тоді ще не було, не придумали, а вогонь добували з кресала, — пояснює. "То слухай далі..."

"Пішов до багатого сусіди Грицько багаття просити, а той: "Ах, ти ж злидота! І празник йому — не празник: ходить, жебракує... А от не дам! Не дам — і все! Не дам!!!"

Відтіля пішов у другі хати — і там усюди його випровадили. І скілько він не ходив, ні з чим зостався, багаття ніде не добув. От він і дума собі: "Піду я через степ, на той бік. Там бідніші люди живуть, знають, що воно нема, так ті скорій дадуть".

Халупку свою проминув так, щоб діти не побачили.