Гупало Василь. П'ять з половиною пригод - Сидоренко Олександр (Фоззі)

Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

ПРИКАЗКА

На наших землях люде завжди різним жили: полювали, хлібчик ростили, сіль возили з півдня на північ, розбійничали — хто як, хто де. І, скажу відверто, мені скрізь подобалося, хоч і люде траплялися різні, іноді відрізняючись, як... Я знаю?.. Кінь від бика абощо.

Та всі ми й на всі боки сходилися на думці, що кращого за наш край не знайти, бо росте тут усе, що вкинеш до чорнозему — само росте, лише встигай збирати. А люде наші добрі, навіть якщо злими справами промишляють діткам на вечерю. Так було, як мій дід на базарних площах казки співав із бандурою, так було і за батька з кобзою. Та все змінилося ще за мого дитинства, змінилося швидко й різко.

Я чув, що Зелений Остап тоді ще радо виходив із лісу до людей і одного разу з'явився з новиною, яка змінила наш світ. Він відкрив властивості Чорного Дуба, який — залежно від обробки — ставав то легким і гнучким, як повітря, то важким і твердим, як камінь.

І зчинився такий гармидер, шо ховайся! Понаїхало всіляке рубати дивні дерева: злі не по-нашому, незрозуміло говорящі, з гострими пилами. Брехати не стану: наших теж багато радо взялося за сокири. І почала ця орда рубати гаї, та так завзято взялася до справи, шо з'явилося прислів'я: "Аж гай шумить".

До нашого краю прийшли по заробіток лихі люде — і життя змінилося. За одне покоління людство навчилося робити з того дуба хто що собі навигадував: фіри без коней, човни, які плавали під водою, та повітряні хури, що їх назвали літаками. А принагідно великий ліс Чорного Дуба порубали вщент, — нічого не лишилося, тільки подекуди лоховники та болота.

Від такого горя Зелений Остап образився на людство, прокляв нас і пішов углиб північних хащ. З часом шкідники-сокирники розбіглися: хто додому, хтось іще далі, а деякі лишилися шукати залишки Чорного Дуба, що їх можна було надибати у звичайних лісах на всі боки. Казали, що в таких з'явився отаман, котрого звали Чорноротий, і що він об'єднав пошуки, а тих сокирників, котрі йому не скорилися, пустив униз по річці та й униз обличчям...

Багато хто постраждав під час тих заворух зі завірюхами, і на той момент, коли я вперше побачив Василя, ми ще не оговталися: жили, намагаючись намацати старі добрі часи, ніби можливо до них повернутися.

ОСТАННЯ КАЗКА ТА ПЕРШЕ ДИВО

Коли мн вперше з ним зустрілися, я ще не був парламентарем. Але і хвости коровам давно вже не крутив. Я ходив по різних селах: де на ярмарок, де просто так — і забавлявся тим, що розповідав людям казки. Знав тих казок на три торби з гіркою, пам'ять мав добру а робити мені все одно було нічого, от і розповідав усяку всячину на всі боки від Чорнодубого Лісу.

Пам'ятаю, в деяких містечках я вже побував двічі, казки мої слухали завзято, з площі не проганяли, тож це могло би стати моїм фахом на ціле життя. А в цій роботі головне — спершу зрозуміти, про що людина хоче слухати, бо кожен прагне чути лише своє, і, як не вгадаєш — то йдеш далі без вечері, човгаючи самотньо, вночі й під дощем. Але таке зі мною траплялося рідко: я розумним виріс і відразу зрозумів, про що людям хочеться чути.

От вам хочеться дізнатися правду про ті часи та про того Василя, а зазвичай люде хочуть послухати хвилини чотири про те, як комусь майже гаплик був, але він усе одно долю подолав і переміг, бо всім живеться важко й тільки вірою пробавляється добра людина у злому світі. І так, аби наприкінці казки весілля було, бо ж тут сходяться інтереси всіх: жінкам — за мету, чоловікам — за свято.

* * *

Того разу перед Різдвом стояв я в обід край базару в Підгірцях і гучно розповідав про каміння, що впало з неба, а з нього вийшли люде о трьох ногах. Зима тоді видалася теплою, сніг потрохи танув під сонцем, і стояти на місці мені було не холодно, ще й у довгому дідусевому кожусі.

Казочку, яку я чув від чужинця на західнім кордоні, слухали кволо, бо покупці ще не скупились, а продавці — не розпродалися. З власного досвіду додам, що розповідати казки в обід — не найкраща вправа, — та я був молодий і дуже хотів їсти, тож і кричав про триноги зелені деяким перехожим і купі малят із бабкою-сторожихою.

У Підгірцях так завжди було, що дітей на базар не брали, а лишали у спеціальних садочках, де вони собі розважалися. Хто заможніший, їв млинці з медом і возився на різдвяних санчатах із конячкою, а хто бідніший — слухав казкарів під наглядом суворої бабки.

Як ба — стала серед дітей така цікава панночка в кептарі, що я ледь не забувся, проте підхопив і поплів далі про жовту холеру, що прийшла нам на допомогу і повбивала тих триногих. "Дурня то все!" — послухала мене, послухала та й на цілу площу вигукнула дівчина і так на мене зиркнула, ніби я її пальне випив.

— То все не наше, і взагалі — небувальщина!

— І шо? — тільки і знайшовся я.

— А то. — розходилася потрохи дівчина, — що не треба ото дітям іноземні жахи в голови заливати.

— Казки з різних земель та про різне вчать, — спробував утамувати її я, та ж де там!

— Ти, схоже, не казкар, а бадилля порожнє. Ліпше би діткам щось правдиве про наш край розповів, де справжні дива трапляються!

— Ти про себе?

— От же дурень! Та подивися ти навколо! Де ще риби розмовляють, де Чорний Дуб росте, де люди раптом зростають великі до неба?

— Істинно, — несподівано додала сторожиха. — Зранку його бачила: на базарі, де глечиків ряд.

Я вже збирався посміятися з бабки, а ще більше — з красивої панночки, котра плела нісенітниці, та згадав, що заробляю собі на хлібчик чи не тим самим, і вчасно замовк. І поки я міркував, у який спосіб із тієї ситуації вийти ще й, бажано, познайомитися ближче з тою бідовою дівчиною в кептарі, як позаду щось гучно хрумкнуло на цілу округу й усі, хто був на площі, видихнули, ніби востаннє, ніби не матимуть вони вже ні сенсу, ні змоги дихати ще.

* * *

Я розвернувся до річки й побачив те, що вкрай перелякало всіх присутніх: там тріснув лід і у великій ополонці бовталися конячка, санчата і з десяток діток. Виходило, що під час чергового кола навколо базарної гори лід не витримав санчат, і тепер дітки могли втонути!

І ми побігли зверху до них. Боже мій, як же ми всі бігли, поспішаючи та намагаючись на ходу здирати зі себе одежу! Бігли і бачили, як ополонка дедалі більшає, а можливість урятувати дітей — дедалі меншає...

І тут десь ісправа раптом ніби шалений вітер дмухнув. Я, біжучи, повернув голову й побачив таке, що тільки в казках і описують: там біг разом із усіма вусатий чоловік. Великий такий чолов'яга — і, уявіть собі, він із кожним кроком ставав іще більшим! За кілька метрів перетворився на казкового велетня, а позаду мене закричали: "Врятуй їх, Василю!".

У того Верни горн засяяли білим очі, й мені стало ще страшніше. Кількома стрибками він доскочив до берега і вступив в ополонку. Підгорянка — річка хитра, несподівана та різка, проте в тому місці для велетня була неглибока. Це ми би з вами там до дна не дістали, а той чолов'яга йшов, і вода йому була до плечей.

Ми всі вже стояли на березі, а він мовчки йшов у воді, розгрібаючи крижини. Галас стояв неймовірний: усі, хто прибіг із базару, підтримували велетня криками, і, схоже, я теж кричав разом із усіма. А коли той повернувся й підняв угору долоні, в яких сидіти діти, зчинилося таке ревище, якого я ніколи не чув ані до, ні після того, — а набачитись і начутися, як ви знаєте, мені довелося чимало.

Люди на березі кричали від радості, стрибали та обіймалися, неначе щойно закінчилася страшна і довга війна. І я там був, кричав та стрибав разом із громадою. А той богатир ішов берегом, і — уявіть собі! — Іще й конячку врятував зі санчатами.

* * *

Він зробив гак, обійшовши натовп, і відразу подався до міста. Там спочатку його було видно серед дахів, а потому, десь біля ратуші, він нахилився, а ми всім гамузом побігли до базару — вже не так швидко, як перед тим, але побігли: кожен хотів особисто подякувати велетневі, а вже як йому хотіли віддячишся батьки тих дітей, можна було тільки уявити.

Нагадую, що я був тоді молодий, тож і прибіг під ратушу серед перших. І побачив, як біля великого вогнища, на якому під кінець базарування зазвичай бика смажать, грілися діти, а їх обіймали батьки. І навіть конячка стояла біля вогню, і трясло її, бідолашну, чи то зі страху, чи то від холоду.

І впала мені в очі все та ж красива панночка, котра йшла кудись убік від головної площі, й вела вона зі собою якого дядька, накинувши на нього свій кептар. Натовп кинувся до дітей подивитися, як вони, а я чомусь пішов слідом за дівчиною з чоловіком, наздогнав їх у провулку й гукнув — на правах людини, котра не закінчила суперечки з жінкою.

"Почекай", — сказав, й вони обернулись. І побачив я, що то був велетень, котрий знову зменшився до звичайних розмірів. Він був мокрий, із його вусів крапало, і тримав він кілька малюнків із якимись горами, притискаючи ті краєвиди до грудей. Виглядав він радше як утомлений селянин, аніж як герой завбільшки з підгорецьку ратушу.

Та я чомусь відразу зрозумів, що це він, і ноги мої не витримали такого дива. Я сів на сніг, кліпаючи очима, й тільки те і робив, що мовчки розтуляв рота, наче риба. І тоді той чоловік передав панночці малюнки, а мені простягнув руку, щоби допомогти підвестись, і заодно й заповістився:

— Василь. Гупало Василь.

Я піднявся, віддихався й відповів:

— А я Левко Триндун.

— От точно, шо Триндун, — сказала панночка й, посміхнувшись, додала:

— Пішли, хлопці, грітися.

Ми пішли провулками кудись углиб міста, і з того моменту життя моє теж пішло іншим шляхом. Відразу скажу, шо казок я вже не розповідав, бо довелося побачити стільки всього, шо в жодній казці не почуєш. І Гупало Василь був лише першим дивом, яке я побачив. Але — головним.

ЯК ГУПАЛО ВАСИЛЬ НА ПАСХУ МОСКАЛІВ ПЕРЕСТРІВ

Важко було повірити, що цей дядько і був той Гупало Василь, про якого булькотіли Підгірці й усі базари навколо. Тихий, спокійний, слова з нього не витягнеш — уранці добре снідав, потому робив глечики на продаж, а пополудні малював для себе краєвиди зі стіни замку. І все це — мовчки, і все це в габаритах звичайної людини, — анічого схожого на велетня, котрий урятував діточок від загибелі у крижаній воді. Мабуть, хтось із розумних мешканців містечка здогадувався, хто він є, але такого, щоби за ним бігали та в очі заглядали — не було.

На превеликий жаль Відображення повного тексту твору обмежено правовласником. Електронну копію тексту тепер можливо тільки придбати. Придбати