




Тихий Дін - Михайло Шолохов

🌊🔥 «Тихий Дін» — епічна сага про життя, кохання і війну 🏇⚔️
Могутній, неквапливий, вічний — так само, як і річка, що тече через степи Донщини, розгортається історія роману Михайла Шолохова «Тихий Дін». Це не просто книга — це справжній епос, що охоплює долі людей у вирі війни, революції та кохання, яке пробивається крізь темряву жорстокості.
📖 Історія, що тече, наче річка
«Тихий Дін» — це хроніка життя донських козаків у період перед Першою світовою війною, під час революції та громадянської війни. Герої роману, такі як Григорій Мелехов, не просто свідки цих подій — вони змушені приймати важкі рішення, боротися за своє місце у світі, що змінюється прямо на їхніх очах.
🧑🌾 Григорій Мелехов — герой між двома світами
Головний герой — молодий козак Григорій Мелехов, чия доля — це втілення трагедії людини, розірваної між обов’язком і почуттями, традицією та новими ідеями. Його серце належить красуні Аксіньї, але суспільні устої, війна і революція кидають його в безодню сумнівів, боротьби та втрат.
💔 Любов і страждання
Аксінья — сильна жінка, яка кохає Григорія всупереч всьому. Їхні почуття — як та сама річка Дін: бурхливі, некеровані, потужні. Проте життя не дає їм спокою — суспільні норми, сімейні зобов’язання та війна змушують їх боротися не тільки за своє щастя, а й за саме виживання.
⚔️ Війна, що розриває людські долі
Перша світова війна, революція, громадянська війна — ці потрясіння не минають героїв роману. Донські козаки опиняються у вирі протистояння: червоні та білі, брати проти братів, друзі, які стають ворогами. Григорій постійно змушений обирати, на чиєму боці він має бути.
🔥 Чому варто прочитати «Тихий Дін»?
✔️ Це епічна історія, яка показує долі простих людей у великих історичних змінах
✔️ Це роздуми про життя, любов і вибір, які ніколи не втратять актуальності
✔️ Це класика світової літератури, яка розкриває психологію людини у вирі війни
📚 Читай «Тихий Дін» та інші величні твори на readbooks.com.ua! 🌿📖
ТИХИЙ ДІН. Том 1.
Переклад: Семен Кац
ЧАСТИНА ПЕРША.
і.
Мелехівський двір — аж покрай хутора. Ворітця з обори ведуть на північ до Дону. Крутий восьмисажневий узвіз серед замшілих у прозелені крейдяних брил, і ось берег: перлямутрове черепашкове розсипище, сіра зломиста смужка націлованої хвилями ріні і далі скипає під вітром блискотливими брижами стрем'я Дону. На схід — за шелюгою гарманних тинів — Гетьманський шлях, полинова просивінь, столочений кінськими копитами бурий, живучий спориш, капличка на розвилках; за нею оповитий текучим маревом степ. На південь— крейдяна хребтина гори. На захід — вулиця, що, перетинаючи майдан, біжить до займища.
Під останню турецьку кампанію повернувся на хутір козак Мелехов Прокіп. З Туреччини привів він дружину — маленьку, завинуту в шаль жінку. Вона ховала обличчя, рідко показуючи тоскні здичавілі очі. Пах шовковий шаль далекими невідомими запахами, веселкові візерунки його живили бабську заздрість. Бранка-туркеня цуралася рідних Прокопових і старий Мелехов незабаром відрізнив сина. До куреня його не ходив поки й жив, не забуваючи образи.
Прокіп побудувався швидко: теслярі зрубали куреня, сам пригородив обори і на осінь відвів до нової господи згорблену чужоземку-жінку. Йшов із нею за гарбою з майном хутором — висипали на вулицю всі, від малого до великого. Козаки стримано посміхалися у бороди, голосисто перегукувались баби, орда замурзаних козачат улюлюкала Прокопові вслід: але він, розхриставши чекмень, ішов звагом, немов борозною, стискав у здоровенній чорній долоні своїй тендітну кисть жінчиної руки, непокірно ніс біляво-чубату голову — тільки під вилицями у нього набрякали та ворушилися жовни, та проміж кам'яних, від завсідньої непорушносте, брів проступав піт.
Відтоді мало коли бачили його на хуторі, не бував він і на майдані. Проживав у своєму курені, на відшибі коло Дону, відлюдно. Подейкували про нього на хуторі дивне. Дітвора, що пасла за прогоном телята, розповідала, ніби бачили, як Прокіп вечорами, коли в'януть зорі, на руках носив жінку
З
аж на Татарську могилу. Садовив її там на чолопку могили, спиною до поточеного сторіччями ніздруватого каменя, сідав поруч неї, і так подовгу видивлялися вони в 'Ьгеп. Дивились аж поки згасала зоря, а потім Прокіп кутав жінку в сіряк і на руках відносив додому. Хутір губився в догадках, шукаючи пояснення таким дивовижним учинкам, бабам за тими розмовами й поськатись ніколи було. Різно гомоніли і про жінку Прокопову: одні твердили, що краси вона небувалої, інші — навпаки. Розв'язалося все після того, як найод-чайдушніша з-поміж бабів жалмерка*) Мавра змоталася до Прокопа, мов би то по свіже тісто квасне. Прокіп поліз по нього до льоху, а тим часом Мавра й роздивилась, що туркеня дісталась Прокопові остання з найгірших...
Перегодом, зчервоніла Мавра, з хусткою, що з'їхала набік, торочила на завулку бабській юрмі:
— І що він, матінки, вгледів у неї гарного? Хоч би баба була, а то так... Аніс... ані пуза, самий страм. У нас дівки гладші за неї вигулюються. В стані — перервати можна, мов та оса: баньки — чорні, здоровецькі, стриже ними, як сатана, прости господи. Мабуть на-зносі доходжає, їй-бо!
— На-зносі?—дивувались баби.
— Либонь не маленька, сама трьох виплекала.
— Аз обличчя як?
— З обличчя? Жовта. Очі тоскні,—либонь, не солодко на чужій сторонці. А ще, матінки, ходить вс на в... Прокопових шараварах.
— Ну-у-у?... — ахали баби перелякано й дружньо.
— Сама бачила — в шараварах, тільки без випусків. Відай буденні його вхопила. Довга на ній сорочка, а з-під сорочки штани, в панчохи запхані. Я як розглянула, так і захолонуло мені всередині...
Пошепки на хуторі подейкували, що Прокопова жінка відь-мачить. Невістка Астахових (жили Астахови від хутора крайні до Прокопа) божилася, ніби другого дня Тройці, вдосвіта, бачила, як Прокопова жінка, простоволоса й боса, доїла в їхній оборі корову. З того часу зсохлося корові вим'я в дитячий кулак, одбилась від молока і незабаром здохла.
Того року трапився небувалий упадок на скот. На стійлі коло Дону щодня плямувалася ріниста коса трупами корів та молодняку. Пошесть перекинулася на коні. Танули кінські косяки, що гуляли на станичному вигоні. І отоді й проповзла по завулках та вулицях чорна чутка...
З хуторського сходу прийшли козаки до Прокопа.
Хазяїн вийшов на ґанок, уклоняючись.
1) Жалмерка — салдатка.
— Пощо, здорові, завітали, панове-старики?
Натбвп, підступаючи до ґанку, німо мовчав. Один підпилий старий перший крикнув:
— Волочи нам свою відьму! Суд учинимо!..
Прокіп метнувся до хати, та в сінях його догнали. Рослий батареєць, по-вуличному — Люшня, стукав Прокопа головою об стінку, умовляв:
— Не ґвалтуй, не ґвалтуй, нема чого тут.. Тебе не зачепимо, а бабу твою в землю втолочимо. Краще її знищити, ніж усім хутором без худоби гинути. А ти не ґвалтуй, а то головою стінку розвалю.
— Тягни її, суку, на двір!.. — гахнули коло ґанку. Полчанин
Прокопів, намотавши на руку волосся туркені, другою рукою затискуючи рот її, криком розіпнутий, бігцем перетяг її через сіни і кинув під ноги натовпу. Тонкий зойк прошив рев голосів. Прокіп розкидав шістьох козаків і, вхопившись у світлицю, зірвав зі стіни шаблю. Давлячи один одного, козаки шарахнули з сіней. Розстеляючи над головою блискотливий вереск шаблі, Прокіп збіг з ґанку. Натовп стенувся й розсипався по дворі. (
Коло комори Прокіп наздогнав важкого на бігу батарейця Люшню і ззаду, з лівого плеча навскоси, розвалив його до поперека. Козаки, що виламували з тину кілки, сипнули через тік у степ.
За півгодини посмілілий натовп підступив до двору. Двоє розвідників, щулячись, вступили в сіни. На порозі до кухні, підпливши кров'ю, незручно закинувши голову, лежала Прокопова жінка; в прорізі болісно вискалених зубів ворочався покусаний язик. Прокіп, трясучи головою, з застиглим