Характерник - Дмитро Чорнота
Северин спокійно піднявся в той час як Колокольников мало не панічно швидко намагався стати на ноги. Так-сяк йому це вдалося і він тут же схопив ослінчик і пожбурив його в Северина. Це було досить неочікувано, тому все, що встиг зробити Паливода, це виставити вперед руку. Стілець був дубовий і добротний, а тому важкий. Северин за щось зачепився і знову впав. Але не повністю. Від падіння на спину його врятували стіна на яку він обперся сівши на підлогу. Шабля відлетіла в бік. За мить постать Колокольникова вже опинилася перед сидячим козаком.
- Ну от і все, характернику, - отаман наблизив до Северина своє перекошене люттю обличчя.
Паливода вправно підхопив мотузку, яку кинув тут коли тільки зайшов. На одному кінці цієї мотузки була петля. Її він вправно накинув на шию отаманові й щосили свиснув. Мотузка миттю напружилася і Колокольникова з неймовірною силою потягнуло на вулицю.
Сказати, що Колокольников здивувався такому перебігу подій – це нічого не сказати. Він нічого не міг зрозуміти. Його поволочило з такою силою, що по дорозі він навіть шаблю загубив. Коли тягнути перестало, він зрозумів, що висить у петлі мотузки, яка перекинута через гілку дерева. Його вішають. Отаман намагався врятуватися. Спочатку він спробував послабити петлю, але вона вже була занадто сильно затягнута і не було можливості просунути пальці між шкірою на шиї та мотузкою. Потім він просто схопився за мотузку вище петлі й підтягнувся на руках, щоб шию не душило. Та сил не могло вистачити на довго.
В ці секунди отаман бачив як навколо нього збираються його козаки. Вони спочатку бігли з шаблями наголо, не розуміючи що трапилось, а коли картина ставала ясна, ховали зброю, підходили й спокійно дивилися. Він сподівався, що знайдеться хоч хтось, хто стане на його бік і врятує. Та таких не було. Жодна душа не переймалася за нього. Було видно, що всі цього чекали й цього бажали. Тому й Леся з Паливодою ніхто не зачепив. «Схоже, смерть прийшла. Грошей купа, а відкупитися не можу. Якби ж мені їх зараз сюди. Хоча ні, не варто. Якби все моє золото було при мені, триматися було б набагато важче. Яка іронія», - подумав Колокольников.
Зрештою, руки Колокольникова опустились, а серце перестало битися.
А вийшло все так. Поки Паливода відволікав отамана, Лесь тихенько знайшов коня і прив’язав до нього другий кінець мотузки. І коли Северин подав знак, Лесь різко погнав коня на заздалегідь визначену відстань, якої за підрахунками мало вистачити аби виволокти Колокольникова з хати та підвісити на гілці. І у них все вийшло як задумували.
Ніхто з донців не заступився за свого отамана. Ніхто його не любив і не поважав. Лише боялися. В пориві народного гніву місцеві козаки кинулися шукати радників Соколовського та Пірнача, але ті, хоч і були п’яні, швидко збагнули що до чого і зникли зі станиці. Приволокли, правда, одного п’яничку, який також випивав часом з покійним отаманом, але вішати його не стали. Цей тут ні до чого. Пив бо пригощали, ніякої зради чи підлабузництва не було. Тож дали нещасному спокій.
Скоро донці дісталися отаманської хати, де почали мародерствувати. Під підлогою було знайдено чимало золота та інших коштовностей. Козаки почали те все розтягувати в різні сторони. Проте, вчасно нагодився сотник з цікавим прізвищем Шановнівний. Він мав авторитет та повагу серед дончаків, тому йому вдалося припинити це неподобство.
- Всі заспокойтеся, - казав Шановнівний вже на майдані, де всі потроху збиралися. – Ми маємо бути вдячними цим двом сміливцям з Запорожжя. Вони позбавили нас гніту самоуправства. Але надалі ми повинні поратись самі. Як раніше. Тому пропоную провести збори й обрати старшину. Бо вже завтра до нас можуть прийти московити й ми маємо бути організовані й готові, щоб балакати з ними.
Майдан відповів загальним схвальним криком.
Збори проводились до самого ранку. Шум звідти було чути далеко за межами станиці. Зрештою донцям таки вдалося за звичаєм обрати собі і отамана й старшину.
Паливода та Лесь під час зборів спали в одному із будинків поодаль від майдану, щоб шум не заважав.
Вранці їх прийняв новообраний отаман зі всією старшиною і гречно їм дякували. Обіцяли дружбу та підтримку. Пропонували залишитись і бути почесними гостями. Та запорожці відмовились. Їм пора додому, до Січі. Та, все ж таки, їх вмовили залишитись на один день, щоб вже завтра зі сходом сонця вирушити в путь.
Ближче до середини дня до станиці підійшов піший загін московитів. До самого поселення їх не впустили. Було сказано, що нині козаки обрали собі нового отамана, а Колокольников жодних документів щодо домовленостей чи то з царем, чи то з Ромодановським, чи то з будь-ким іншим не передавав. Тож, тепер потрібно домовлятися з новим отаманом. Але тепер всі важливі рішення будуть прийматися на загальних зборах, як це було раніше, а не одноосібно отаманом, як це було за Колокольникова. Нехай все це вони передадуть своїм зверхникам.
Коли мова дійшла до розмов щодо обставин залишення посади отаманом Колокольниковим та знаходження на території станиці двох запорозьких козаків, парламентер з боку донців заявив, що сказав усе на що був уповноважений, розвернувся і пішов.
Московити були розгнівані. Такої поведінки вони давно не бачили. Але нічого не зробиш. Їх мало, вони піші і нічого вдіяти не можуть. Довелося переступити через свою гординю й попросити коней та їжі. Коней їм не дали. Стільки коней віддати, а самі з чим залишимось? А нагодувати нагодували. Ще й з собою дали.