Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде - Вікторія Ковзун

Враження мої було не передати словами.

Далі Піт Аллен глянув на того сором’язливого хлопця, який заходив до шатра, коли я отямилась. Не богатир, русявий, із довірливими добрими очима та помітною невпевненістю в руках. Може, ці розбійники його викрали і чисто для забави видають за розбійника?

– Арчі Вовкодав, – урочисто проголосив Піт.

«Що? – вилупилась я. – Оце таке миле та пухнасте – і Вовкодав?!»

– Так, ми також знаємо, що він і мухи не скривдить, – засміявся Піт. – Але він у нас придворний лікар. Одного разу збирав квіточки лікарські поміж скелями й випадково скинув додолу величезну брилу. Двох вовків придавила. Фатум. Так що, коли він ходить за квіточками, ми стараємося поблизу не вештатися.

 «Ого, ясно», – подумала я.

Арчі залився рум’янцем.

– А от до брили й вовків Арчі був справжнім придворним лікарем у якомусь мініатюрному королівстві недалеко від Кеталю. Йому не подобалося іти протоптаними шляхами, і він уже в юні роки став великим новатором у медицині. Кращого знавця усіх трав та недуг я ще не бачив! У нього така слава пішла, що сивобороді мудреці від заздрості захлинались! Тож не дивно, що його запросив до себе сам король. Та навіть наш Арчі не зумів вберегти його від найстрашнішої недуги всіх королів — спадкової жаги до влади. Великий монарх мініатюрного королівства мав двох близьких людей — дочку та брата. Королівством за їх звичаями міг правити лише чоловік, тож по смерті короля на трон мав зійти його брат… що і сталось, коли той «з великої своєї братської любові» його отруїв. А далі все, як завжди: отрута — в ліках, ліки — дав Арчі, Арчі звинувачено у вбивстві – і він тікає світ за очі…

«Паскудники! – обурювалась я. – Як людину з такими добрими очима хоч у чомусь запідозрити можна?!»

– Грицько Прірва, – вказав Піт Аллен на наступного парубка. – Прірвою він у нас зветься тому, що як інакше у нього влазить стільки харчу, ми просто уявити не можемо.

– Кумекаєш, Тео? Мені ся здається, цей казан меншає і меншає. Може, ми привалимо тобі якийсь більший, га? – безпосередньо запропонував хлопець.

– А тепер згадайте, хлопці, з якої витонченої каструльки ми починали, і що ми маємо після нововведень Грицька!

– Ага, а розжиріти все одно не вдається. Тут ще питання, як в нього так швидко пожирати все виходить!

– Ой, та якби на нашій полонинці харчувалися, як в вас, то ми ся з голоду сконали! – вигукнув Прірва.

– Значить, полонинка, – продовжив Піт Аллен. – Жив, значить, наш Грицько на чудовій полонинці й закохався у чудову дівчину Меланку. Ну, і Меланка закохалася у чудового хлопця Грицька. І всі б жили довго та щасливо, тільки її батько був проти і поставив табу на будь-які їхні стосунки. А незабаром дівчину хтось викрав. Громада подумала-подумала, та й вирішила, що мотиви були тільки у Грицька. Прірва, головне, тоді в селищі був. В селищі та без дівчини – надзвичайно ймовірна поведінка того, хто викрадає дівчину!

Грицько меланхолійно зітхнув.

– Ех, половину Континенту обходив… А такої, як Меланка, далебі жодної нема.

Піт Аллен продовжував:

– Гастон Рубікон! – і несподівано витончена персона не полінувалася встати, поцілувати мені ручку та повернутись. Щелепа неконтрольовано відвисла.

– Ab imo pectore[1], сеньйорито! Чи Ви уже відвикли від дворянських порядків? – підморгнув мені він.

– Емм… та трохи.

– Дуже подобається Гастону слово «рубікон», то ми його так і прозвали (ще й римується, уявляєш?). Ця птиця в нас, як і я, зі шляхетного дворянського роду. Дуелі, поєдинки і шпаги — улюблені речі таких птиць. А Гастон — шпажист один з найкращих, то й дуелей у нього було чимало.Саме на цьому виникла підстава. Справа, якщо придивитись, схожа на Іворову: у того були мічені стріли, а в цього — унікально оздоблена шпага. У Пазура — суперники по стрільбі, у Гастона — по фехтуванню. І одного чудового дня суперника того знайшли мертвим. І поблискував біля нього один рубін з Гастонової шпаги. Мотив: позбутися людини, що могла вибороти у нього перше місце на змаганнях з фехтування. Звинувачення: винесено.

Я не переставала дивуватись: куди котиться цей світ?..

– А зараз… Стецько Щогла! – і я зустрілась зі знайомими очима, що досі виглядали з-під насуплених брів. – Ти не злись на нього: життя тяжке, треба якось виживати. Гарно виходить розказувати — розказує. Повір, він би до бідного й знедоленого не вчепився!

– Аякже, – буркнула я.

– Безсумнівно, – буркнув Стецько.

– Безперечно.

– Можеш Кракена спитати.

– А тебе вже Опал зачекався.

– Любі друзі, я бачу, взаємоприязнь із вас аж валить, але нащо ж так відкрито? – перервав нас Піт.

– Сам винен, – буркнула я.

– Ну, хто б сумнівався, – буркнув Стецько.

– Безумовно.

– Безперечно.

– Бовдур.

– Восьминіжка.

– Що?!