Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде - Вікторія Ковзун
– А вони… живі?
– Не знаю, – стенула плечима господиня. – Ходять поголоси, ніби партизанську боротьбу в Селестії сам король Леандро очолює. А щоб очолювати, потрібно бути живим.
Моє серце прискорено застукотіло… Вона не знає, чи він живий, але й не чула, щоб загинув! Значить, живий! Вірю, що живий! Вірю, що живі!
– Тільки важко чоловіку з надщербленим серцем всякі рухи очолювати… – зітхнула старенька.
– «Чоловіку з надщербленим серцем»?
– Так, він втратив доньку. Ще зовсім маленькою, самим немовлям…
– Але ж вона не загинула, правда? – аж помацати себе захотілось для впевненості.
– Не знаю, не знаю… Між людей ходять поголоси, що її зумів врятувати соратник короля – але це тільки поголоси. А як воно насправді… хто його знає!
– Та це нічого! – аж занадто жваво вигукнула я та зіскочила з лави. – Вони її обов’язково знайдуть! – а точніше, вона їх.
– І звідки така впевненість? – подав голос старигань.
– Бо вірю в дива, – гордо випнула груди.
– «В дива!» – вигукнув той. – Вона вірить в дива! Та ти хоч раз відчувала смак горя, щоб молити Небо про диво? Ти хоч раз втрачала все, щоб благати повернути хоч крихту?! О, цей світ не такий райдужний, як тобі здається! Немає в ньому ні справедливості, ні дива! У ньому не збуваються мрії, у ньому ламаються надії, а життя розбивається вщент!
«Ух, який запеклий песиміст! – наїжачилась я. – Ну, нічого: він мені усі переконання покришив – і я йому тим самим відплачу».
– Ми помираємо з голоду, у нас ні гроша, наш син пропав безвісти…
– Я вірю, що ви його знайдете. Дива трапляються!
– «Дива трапляються!» – фатальне обожнювання моїх слів. – Якби світ був справедливий і в ньому існувала хоч крапля дива, ми б не помирали з голоду!
Я непомітно рилася в сумці.
– Якби дива траплялись, мені б не доводилось щовечора бачити, як давиться моя жінка і марно намагається проковтнути шматок зачерствілого хліба! Якби дива трап… – і тут він замер на півслові.
Їм не вистачало маленького поштовху, щоб зрушити з мертвої точки. Я виклала на стіл один золотий, кілька срібняків та купку мідяків, і монети заблискали вогниками від світла, що виринуло з печі (старенька саме прочинила заслін).
Мешканці убогої хатини витріщились на гроші, а я спурхнула на поріг і вже звідти піднесено мовила:
– І все-таки дива трапляються.
