Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде - Вікторія Ковзун

Коліна незвично тремтіли. Невже це воно? Те почуття, що охоплює, коли усі твої переконання так легко втоптують під ноги? Коли вони підстреленими птицями зриваються з небес і розбиваються об землю? Коли їх потрощені кораблі зі стогоном ідуть на дно під темним океаном дійсності?..

– Дівчинко! Та ти уся тремтиш! – схвильований вигук повернув до реальності. А жаль. Не встигла додивитись чудові картинки. Єдині залишки підбитого ідеалізму… – Невже змерзла?

«Якби ж!» – хотіла сказати, та старенька не змовкала ні на мить. Тільки встигла її роздивитись: подерта одежина, вицвілі кольори, припорошений фартух. Але борошно на ньому… якесь зовсім не біле.

– І не дивно: сама тільки вийшла, а вже продуло до кісток! От завжди так: ніби й вітру нема, ніби ледь дує – а пронизливий такий, наче шквал! – лепетала вона. – То що ж будеш тут мерзнути? Заходь загрієшся, – схопила за руку й втягнула до хатини.

Тільки щось мені від цього не покращало зовсім. Одразу почався новий припадок: «Куди винесли декорації?! Куди вони винесли?!» Голова виявила дивовижну здатність обертатись на 360°. Та скільки б вона не напружувалась, в хатині не було більше нічого: лише піч, лише лава і похилений стіл.

– Ось в нас тут якраз і хліб печеться… – хазяйновито забігала старенька.

«Хліб? – знову здригнулася я. – Із того чорного борошна, що на фартусі? Та ним же потруїтися можна!»

– Але буде ще нескоро, то пригостити не можу… Зате вогонь є, – махнула на піч, де розлігся дідок, – і вода є. Ти не хочеш пити?

У мене саме закінчилась вода, проте з певних міркувань я категорично не збиралась пити їхню воду. Але ввічливість не давала права відмовитись.

– Я була б дуже вдячна… – пробурмотіла я.

– «Була б дуже вдячна!» – перекривив старигань. – Ото нам радості з твоєї вдячності! Ото тепер будемо щасливі!

– Тихо, Мігелю! – прикрикнула жіночка. – Відчепись вже від неї!

Чесно кажучи, атмосфера була гнітюча. І дуже сильно штовхала піти. Але старенька ласкаво поглянула на мене й запросила сісти на лаву. Здавалося, скоро у лави відваляться всі ніжки, та я не змогла відмовитися.

– Ось тобі водичка, люба, – протягнула мені чашку. – Пригощайся, на здоров’я.

– Дуже дякую, – натягнуто всміхнулася я.

Хазяйка присіла на лаву поряд і допитливо мене розглядала.

– Ти тут сама? – запитала вона.

– Так, – закашлялась я, а потім враз додала: – Або ні. Я з Опалом.

– Хто такий Опал?

– Мій кінь.

Дідок на печі повернувся і виглянув у вікно.

– О, з нього багато м’яса було б, – пробурмотів він зловісно.

Я пополотніла. Мого Опала і на м’ясо?! Та в якому відчаї повинні бути ці люди, щоб уявити мого Опала у вигляді м’яса?!

Жіночка сердито на нього зиркнула і знову повернулась до мене:

– Що ж привело тебе саменьку… в супроводі лише коня… в таку далеку глушину? Ти з Андерталю?

– Так, я…

«Стоп-стоп-стоп, тримаємо конфіденційність, – схаменулася я. – Мінімум інформації з нашого боку, і максимум – від опитаних. Пора переходити до суті справи».

– Ви не підкажете, як краще дістатися до Селестії?

– До Селестії?! – скрикнула жіночка. – Дівчинко, там двадцять років війна не закінчується! Навіщо тобі туди?!

– Двадцять років війна не закінчується?! – скрикнула я.

– Дворянка істинна, модель класична, – буркнув старигань. – Перша взнає моду по куточках світу – і не знає, що діється під носом.

– А Ви… – заїкнулась я. – … не могли б мене просвітити?

– Могли б, – гаркнув старигань. – Та не хочу.

Жіночка тяжко зітхнула.

– Там зник безвісти наш син.

– О, вибачте! – спохватилась я. – Мені так шкода…

– «Шкода!» – знову перекривив старий. – Та нам від твого «шкода» ні холодно ні жарко!

– Не ходи туди, дівчинко, – жіночка доброзичливо подивилась мені в очі. – Там щодня зникають і гинуть люди, там померлих не ховають — їх ворони клюють. Сунешся туди — не подивляться, що дівчина і така юна… Там навіть випадково стріла зачепити може — і все: прощай, милий світе! Ах, колись Селестія була чудовим королівством… – здавалося, вона поринула у спогади. – Казали люди, що саме там щоранку народжується сонце і вже тоді зринає у небо… Та відколи короля Леандро так віроломно скинули з престолу, усе пішло шкереберть.

– Короля Леандро? – підскочила я. – Це король Селестії?

– Так, – дещо насторожено відповіла старенька.

«Леандро… – мрійливо затягнуло всередині. – Гарне ім’я! Якщо він такий, яким я його уявляю, то йому личитиме таке ім’я…»

– А як звали його дружину?

– Дружину? Ти про королеву Беніту?

«Королева Беніта… – я солодко замружила очі. – Неймовірне ім’я… Так приємно взнати імена своїх батьків… О, а якщо взнала уже запізно?!»