Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде - Вікторія Ковзун

Захват послабився. Я вивільнила руки та від серця зацідила йому ліктем в ультраболюче місце між стегном та животом. Дикий-дикий крик сполошив пів лісу, та й тут я не спинилась: тим же ліктем йому потрапило в пику, а потім ще й з розмаху з ноги – і покидьок гепнув на землю.

«То, може, хоч зараз удасться втекти?!» – змолилася я, однак системи відрапортували, що ні.

Паскудник ведмедеподібний уже летів на мене, розкинувши клешні. Одначе політ закінчився потрійним сальто, бо я згадала кілька джарайських прийомів. О, як же я благословляла ті тренування! Ті сльози і біль, тортури і муку!

«Егей, вилупки нещасні! То ви думали, що я тільки шпагою махати?.. А я ж Нілса і Пірса повік буду згадувати!» – так гордо пронеслося в голові, та так і застигло, роздавлене іншою силою.

Те саме дике та первісне чуття заволало ультразвуком.

«Так, двох поклала… А де ж третій?! Де третій?!» – бамкнуло в голові, а лютий біль пронизав руку.

Її запекло, її різонуло… так дико і боляче, незвично й жагуче! Щось тепле потекло під рукавом.

І ще один біль! Ще лютіший, різкіший, сильніший, дикіший… Цілу ногу пронизало тим болем і звалило мене до землі. Безжалісна шабля пролетіла далі, а я скрикнула на весь той біль, на все те пекло, що пройняло тіло: так високо і тонко, так, певне, можуть тільки принцеси. О, так! Хай чують, нечестивці, як скрикують принцеси! Хіба мені шкода?!

Та навіть я це слухала вперше. Бо ще ніколи в житті так не боліло, ще ніколи мене так не ранили… Ще ніколи не було так страшно!

Я каталась по землі, ціплячи зуби, і бачила, як троє постатей шикуються строєм. Так, певно, стають кати пред вирішальним актом страти. А як не хотілось вмирати, як не хотілось!..

Я ж ледве почала ставати щасливою, я ж тільки відчула себе сильною…

Я стільки йшла, стільки страждала, стільки боролась… Я падала й вставала, змахувала ті краплинки гірких сліз і пробивалася далі, будувала стільки планів і вимріяла стільки мрій – навіщо я це робила?! Нещасна купка головорізів, один випадок, такий мізерний на фоні всіх попередніх – а я сконаю від брудної шаблі! Легендарна принцеса – від руки якогось паршивця!

– Це було весело, голубко, – прохрипів п’яниця. – Та через ці веселощі у мене ще більше бажання тебе порубати!

І він ступив до мене, аби прикінчити… аж тут мене прорвало.

Не збираюсь здаватись! Не збираюсь дивитись, як мене добивають! Я знаю, що тепер мені не врятуватись – але так дешево я життя не віддам!

Моя шпага валялась зовсім недалеко. Я начхала на біль, начхала на кров, що струменіла з ран – і метнулась по свою залізячку. Це найвірніша мені залізячка. Вона зрадила моє життя, але честі моєї не зрадить. Помру в боротьбі! Помру, захищаючись! Помру, як згасають незгасні валькірії!

– А щоб її, фурію… – сплюнув головоріз.

Я стала в бойову позицію і з криком метнулася до них. Метнулась, як левиця, одразу на трьох. Викрешувала удари на всі боки і кричала, кричала, кричала… Бо рани нестерпно боліли. Хтозна: може, зараз я відкинуся від больового шоку чи стечу кров’ю і помру ще раніше, ніж мене доб’ють… А може, це нещасні подряпинки, а мені так болить від незвички. Я ж дівчинка! Маленька, слабенька дівчинка, яка так просто життя не віддасть!..

– Обходь, Косий! Грізлі, ти з іншого боку! – проривалось до свідомості. – Готуйтесь! Ось зараз я подам сигнал…

Але тут голові здалось, що їй почало двоїтись. Тільки не в зоровому плані, а в слуховому. Ніби щойно дзенькала моя шпага та й дзенькала… а зараз дзенькає, як дві.

І раптом дикий пронизливий крик видав один з головорізів. Він поточився і впав… Та його поклала не я.

І раптом знайомий оксамитовий голос піднісся над усім:

– От нічого тебе життя не вчить! А я ж попереджав, що наскрізь проштрикну, як не облишиш до юних сеньйорит приставати!

Я послухала цей голос і ледве не зомліла. Знайомі вогненно-карі безодні захопили мій погляд. Недбала лукава посмішка, але полум’я в погляді. Якась залізячка волала, що вона мені не для того, щоб я стояла заклякла… та все інше хотіло впасти й зомліти.

– А щоб його!.. Чорт! Дідько! – визвірився ведмедеподібний. – Дорога тобі в пекло! – вони удвох накинулися на мого «таємничого незнайомця».

Шалений страх пронизав єство. За себе вже було не страшно, але він… він… він! Несамовитий імпульс пнув знову вв’язатися в бійку… Але ноги приросли до землі, щойно він почав фехтувати.

– Хлопці, якщо ви не в курсі, то ця дорога знаходиться не тут, – прогарчав він.

І полум’яний, страхітливий смерч звалився на головорізів… Його шпага миготіла, як блискавка, вона розсікала повітря із моторошним свистом – і свист цей холодив душу, бо для когось міг бути останнім. Його нападники виявилися безсилими й розгубленими, вони вже не атакувати, а тільки захищались та відступали… А він встигав боротися за двох, за десятьох, за сотню…

Здавлені крики розітнули повітря – а двійко головорізів виявилося без шпаг.

– То ви ще хочете, щоб я показав цю дорогу? – так моторошно запитав він.

Але стріли не літають так швидко, як вони чкурнули з галявини. Тоді хлопець роззирнувся у пошуках третього. Але й того вже не було: тільки темний кривавий слід тягся по траві.