Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде - Вікторія Ковзун

– Голубочко, зозулечко! Що трапилось?! – схопився Ромео, а дівчина кинулась йому в обійми.

– Біда! Біда! – надривалась вона.

– Беатріче, заспокойся і скажи все розбірливо, – гримнув Піт. Вочевидь, його голос над всіма мав якусь магічну силу: дівчина, яка щойно здригалася всім тілом, волала надламаним голосом і мало не плакала – в одну мить стихла і взяла себе в руки.

– Кажи, кажи… – схвильовано шепотів Тео.

– П-принц приїхав! – видавила Беатріче. – Принц, скарбничі, гвардійці… Вони сказали, що ми їм вже давно заборгували… І вони всі накинулись… і забрали все, що було! Обшукали найтемніші закапелки – і все забрали! Все! А тих, хто пробував захищатись, безжалісно побили! Ледь не до смерті побили!

– Нащо принцу самому збирати податки? – спитав Піт.

– А він… він… – Беатріче знову затремтіла від жаху й відрази. – Він не гроші в нас шукав! Він шукав якогось злочинця! Йому нібито сказали, що ми його переховуємо… і навіть сказали, в якій хаті… І він кинувся туди, а це була хата Педро… І принц почав його допитувати, але Педро не признавався… і тоді він почав його бити… так бити… всі бачили, як він його бив, і нічого не могли вдіяти! А коли він закінчив, то Педро був ледве живий! Скоріше, напівмертвий! І принц таки змусив його зізнатися, і Педро закували, і повели… А я не змогла… і я тут же до вас! – ледве не заридала.

– А ви переховували того злочинця?

– Не знаю!

– Вони вже поїхали?

– Не знаю! Наші мали затримати! – Беатріче не витримала й заплакала.

– Добре, – сказав Піт. – То вони поїдуть північним шляхом?

– Напевно…

– Добре. А принц?

– Він дізнався, що хотів, і одразу поїхав.

– Добре. Тео… – кивнув хлопцю на Беатріче, що схлипувала у його обіймах.

– Добре, звісно, – погодився Тео й повів кудись дівчину.

Піт глибоко вдихнув, обвів усіх поглядом і моторошно сказав:

– Збирайтеся, ми йдемо на полювання. Застанемо їх перед розвилкою.

Ватага кинулась по шатрах. Нашвидкуруч збирали розкидані шпаги, підбирали ножі та аркани. А я стояла, заціпеніла й налякана, і не знала, куди дітись. Це вперше з того часу, як я тут, ватага збиралася на справу. Вони наскочать на них, як справжні головорізи, та порвуть усіх на шмаття? Я вперше побачу, якою оманливою буває зовнішність та які вони монстри всередині? Та що ж мені робити: забитися в темний куточок чи хоч побігти втішати Беатріче?!

– Ізабель, не ламайся. Ти з нами, – раптово сказав Піт, і я ледь не впала.

– Що?! – скрикнула від жаху.

– А я тебе нащо весь цей час готував? – скинув брови.

– Ви будете вбивати?

– Якщо доведеться, – добив одною фразою.

– Я не хочу, – з силою замотала головою та позадкувала.

Піт протяжно видихнув.

– Ти знаєш, хто в нас королівський скарбник? – нарешті запитав він.

– Сеньйор Бонне? – ледве видавила я.

– А що його син?

– Юний сеньйор Лоренсо?

– Ти знаєш, як входять у світ сини королівських скарбників? Вони чекають проблемної справи і з усім своїм блиском кидаються її вирішувати. Я впевнений, що загоном, який обдер селище до останньої копійки, завідує Лоренсо.

– Лоренсо? – усе ще не вірячи власним вухам, повторила я.

Той самий Лоренсо, який нічого не вміє і втрачає голову від самої думки про Елеонору? Той самий Лоренсо, який не може втриматися на коні та в житті не пробував фехтувати? Той самий гад Лоренсо, який перший витяг шпагу та кинувся за мною, щоб схопити нажахану дівчинку, підставлену у вбивстві?!

– Приготуйся, – кинув Піт. – Твій перший реальний поєдинок із першим реальним супротивником.

Я вирішила все за мить: не поквитатися з гадом ця нажахана дівчинка не могла.

Яким же цікавим буває ліс! Здавалося б, коли він буяє, він завжди один. Та я не згідна. Якими словами хочеться описати його маленькій дівчинці, що заблукала і якій за кожним кущиком ввижаються зловісні чудовиська? А яким бачить його закохана пара, що сховалася тут від усіх і насолоджується кожною миттю? А яким його бачила я, коли бадьоро простувала у пошуках батьків – і яким я бачу його зараз, коли цей нестерпний бандит притягнув мене на пограбування та сказав, що будуть вбивати, якщо доведеться!..

Дорога пролягала межи двох узвиш, похилих пагорбів, за якими ми й залягли. Піт розподілив хлопців на позиції, а мене залишив біля себе. Тепер тільки чекали, коли з’явиться карета.

– Отак просто, без жодних приготувань? – хвилювалася я.

– Нічого подібного, – відрізав Піт. – У нас на кожній дорозі заготовані місця. Будь-якої миті вони готові для наскоків.

– А ви ж не будете різати всіх підряд, правда? – допитувалася без особливої надії.

– Спеціально для тебе: погладимо всіх по голівці, попросимо золото і запросимо до нас на обід. Тео попереджений, готує на всіх, – із похмурим глузуванням сказав він.