Українські казки - Автор невідомий - Народні казки
— Що ти, як дурний, тягаєшся з тою каменюкою? Ще надірвешся!
А йому й байдуже: катає та й катає той камінь.
Аж сталася якось біда. У тій землі правив цар, і одного дня до його столиці став підступати змій. Величезні камені вергає, з них палац собі будує та ще й вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякався, давай засилати гінців у всі кінці, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив? По всьому царству їздили гінці, шукали сміливця, а той все не знаходився. Аж той чабанець почув про царську грамоту та й похвалився:
— Я б того змія, — каже, — батогом забив.
Він, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві до вуха. Ось цар і вимагає, щоб чабанець до нього прийшов. Куди від царя подінешся? Довелося йти.
Приступив чабанець до царя, цар подививсь, що він такий малий та непоказаний, і каже:
— Не впораєшся ти! Молодий ще дуже.
— Нічого, — каже чабанець. — Візьмуся я до цієї роботи.
Узявся за гуж — не кажи, що не дуж. Але ж дав чабанцю цар два полки солдатів на поміч. Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув.
От, не доходячи кількоро верст до змієвого палацу, покинув чабанець свої полки і наказав:
— Дивіться ж, як із труби змієвого палацу піде дим, то я його побив, а як полум'я — то він мене.
Покинув собі військо, а сам і пішов. А той змій і справді був сильний: за версту нікого до себе не підпускав, вогненним подихом на попіл розвіював. От як забачив змій чабанця, миттю дмухнув вогнем — аж ні, на тому і волосинка не зворухнулася.
— Ну, — питає змій, — за чим, добрий молодцю, прийшов до мене? Будемо битися, чи миритися?
— Не з тим добрий молодець ходить, щоб миритися, а з тим, аби битися.
Змій подивився на нього й каже:
— Та ти малий ще, піди три роки погуляй, а тоді й приходь.
— Ні, — мовив чабанець, — я вже гуляв.
— А чим ти, — питає змій, — мене будеш бити?
— А оцим батогом.
У чабанця був батіг, із цілої волячої шкури сплетений, і той камінь на кінці прив'язаний.
— Ну, — каже змій, — тоді бий мене!
— Ні, бий ти мене перший.
Дістав змій меч на три сажні залізний, як ударив чабанця ним, так меч на шматки і розколовся.
— Тримайся, — каже чабанець, — тепер моя черга бити.
Як шмагоне його тим камінцем — тут змій на долівці розпластавсь і дим пішов у трубу.
Військо раде, музиканти грають, співаки співають, цар чабанця стрічає, бере зараз під руку, веде у палац. Щоб віддячити рятівникові, віддав цар за нього дочку, побудував їм палац, живуть собі молодята.
А інші царі почали розбалакувати: як так можна, щоб свою рідну дочку та оддати заміж за чабана! Цареві вже і самому шкода, знову грамоти він посилає: чи не найдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убити. Скоро і найшлося двоє. От спорядив їх цар, і пішли вони до того чабанця. Прийшли, він і питає:
— З чим, добрі молодці, прийшли? Будемо битися чи миритися?
— Авжеж, — кажуть, — битися.
От один як ударить через ліве плече, так меч і розколовся. А другий як ударить навхрест через праве — тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець підвівся, узяв їх обох, як здавив докупи, так маслаки з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало. Пішов зять до тестя і не величає, а прямо каже:
— А що, бачиш це? Таке й тобі буде!
Тоді й перестав цар його чіпати. Жив собі чабанець зі своєю дружиною та й горя не знав. Може, й досі живуть.
Три брати і кицька
Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів — Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці:
— Ану спечи паляницю Іванкові. Най іде у світ — може, десь знайде свою долю.
Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала:
— Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч трошки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе.
— Добре, мамо, я скоро вернуся.
Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже змучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька і нявчить жалібно.
— Няв-няв-няв…
— Чого тобі, кицько? — спитав хлопець. — Їсти захотіла?
— Няв-няв-няв…
— На, мені не жаль паляниці. Бач, яку велику спекла мати.
Кицька з'їла шматок паляниці й питає Іванка:
— Куди йдеш, легеню?
Парубок здивувався:
— Де це ти навчилася по-нашому?
— Живу між вами все життя, то й навчилася, — відповіла кицька. — Куди, питаю, йдеш?
— Іду служби шукати.
— Служи у мене.
Іванко знову витріщив очі:
— Яка в тебе робота?
— А мишей ловити! Як зловиш золоту мишу то дам тобі великий подарунок.
— Така робота не для мене. Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки наймався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.
— Послужи мені хоч трошки, Йванку — вмовляла кицька.
І хлопець дав згоду:
— Коли так гарно просиш, хай буде.
Кицька повела Йванка до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на велике подвір'я. Брама зачинилася за ним, а кицька — шусть, сховалася в дірку. Іванко бачить, що палац із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, квіти розквітли. Раптом перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Йванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів
