Українські казки - Автор невідомий - Народні казки

Один орел спустився до Лугая — хотів його з'їсти. А Лугай каже:

— Не їж мене, орле. Я прийшов у Ліктибороди силу забрати.

— Ми тебе не пустимо, а тут-таки вб'ємо, — кажуть орли.

— Ні, — каже чоловік, — краще вбийте моїх коней, бо я мушу помститися Ліктибороді. Він колись переміг мене й жінку в мене вкрав.

— А ти вб'єш його? — питаються.

— Уб'ю, — каже Лугай.

— Тоді добре, — каже один із орлів. — Я беру коня і пораджуся з товаришами.

Вхопив коня, злетів на гору. Там орли коня роздерли, з'їли. Порадилися.

Злітає один орел до Лугая та й каже:

— Через три дні гора буде відкриватися. Як зайдеш туди — не барися, бо гора швидко закривається.

Узяв орел чоловіка на плечі, виніс на гору. Через три дні гора відкрилася. Звідти видно стало золотий стіл із золотою шухлядою. Лугай скочив туди, висунув ту шухляду, а там — скринька. Він ухопив її — і назад. Все ж трохи припізнився: гора відтяла йому п'яту. Орли поплювали йому на ногу, п'ята й загоїлася. Хлопець каже орлам:

— Летіть зі мною. Як розправлюся з Ліктибородою, будете жити в мене.

Сам сів на коня, що лишився цілий, і їде… їде, їде, і так йому кортить дізнатися — що ж у тій скриньці? Не втерпів — відкрив її, дивиться — а там дванадцять шершнів. Один із них просунув голову в щілину, а Лугай і відітнув її накривкою. Вже лиш одинадцять шершнів, далі десять, дев'ять…

Ліктиборода відчув, що слабшає. Почав кричати:

— Жінко, я захворів!

Жінка й рада. Думає собі: «Дістався нарешті мій Лугай до твоєї сили».

Доки Лугай доїхав додому, в скриньці залишився лише один шершень, Ліктиборода вже ні рукою, ні ногою не може ворухнути. Прийшов до нього Лугай, чортяка в нього й просить:

— Лиши мені хоч трохи сили. Я буду служити тобі.

— Ні, — каже Лугай, — з господарством свого тестя я і сам упораюсь, — і відрубав Ліктибороді голову. Тіло спалили, позамітали, а самі залишилися жити на тому королівстві.

Золотий черевичок

Були собі чоловік та жінка, і мали вони дочку. Мати була гарна, а дочка ще краща. Ледве вибилося дівча у підлітки, аж горе спіткало — мати лежить при смерті. Коли мама вмирала, покликала до себе дочку, та й каже їй нишком:

— На тобі, доню, це зернятко, та нікому не кажи, що в тебе воно є. А як прийде тобі лихо, посади його, то виросте з нього верба яра. І що тільки тобі треба буде, все ця верба тобі дасть.

От поховав чоловік жінку, погорював-пожурився. А тоді знов оженився на вдові. І була в тієї вдови своя дочка.

Як то часто буває, баба свою дочку жалує, а дідову зненавиділа так, що й просвітку їй не стало. Бабина ж дочка така лінива, така ледача: ні до холодної води не береться, все б сиділа, склавши руки. А дідова дочка роботяща та добра дитина, і що не дай їй робити, і скільки не дай — чисто все зробить.

Та що з того, коли нічим бабі вона догодити не може. Хоч як гарно зробить, а баба все її лає, а то й межи плечі стусана дасть, чи таки й зовсім добре попоб'є. За роботою та за тими штурханцями ніколи дівчині й угору глянути, ніколи й причепурити себе, сорочку вишити. А що було в неї пошите ще за материного часу, своїй дочці баба позабирала. Ходить, бідолашна, в такому рам'ї, що й люди сміються. Мовчки терпить усе те бідна дівчина, тільки поплаче нишком, а лиха баба ще більше лютує, що вона мовчить, ще гірше над нею коверзує й так усе визирає, до чого б ще прискіпатися. А нема до чого — дівчина все робить на совість.

От баба й надумала.

— Жени, — каже, — ледащо, бичка пасти! Та на тобі круг прядива, щоб ти його й зім'яла, і потіпала, і спряла, і помотала, і зіткала, і побілила, і полотно додому принесла! Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!

Узяла дівчина те прядиво, погнала бичка пасти. Бичок пасеться, а вона плаче: де ж таке видано, щоб усе те за день зробити? А далі й згадала: «Є ж у мене зернятко від матінки!».

От і посадила його дівчина на леваді, полила, а сама сіла та й знову плаче. Плакала, плакала, та й не зчулася, як заснула. Прокидається — аж із того зернятка гарна верба яра виросла, а під вербою криничка, і вода в ній чиста, як сльоза. Підійшла дівчина до верби та й каже:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

От верба й відчинилася, а відтіля так панни й вилинули:

— Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити?

Дівчина й каже:

— От вам круг прядива: треба його зім'яти, й потіпати, і потрясти, і помотати, і полотно з нього зіткати, і побілити.

— Панно наша мила, панно наша люба, зараз буде.

Та й назад усі у вербу.

От допасла дівчина до вечора, та знов до верби:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

Верба відчинилася, і звідти панни виносять їй тонке полотно — таке біле та гоже, хоч зараз сорочки ший. Узяла дівчина полотно, пригнала бичка додому, віддає бабі роботу. А та аж зубами заскреготіла, як побачила, проте нічим не могла допекти — завдання ж бо виконане.

А наступного дня баба свою дочку послала бичка пасти та й каже:

— На тобі, донечко, мичку: спрядеш — то спрядеш, а не спрядеш, то й так принесеш.

Погнала бабина дочка пасти бичка, а мичку закинула. Увечері повернулася і каже:

— Голова в мене, мамо, так боліла, що я її звести не годна була.

— Ну, дарма, доню, ляж та відпочинь!

От діждали вони неділі. Баба свою дочку причепурила і веде до церкви, а на дідову гримає:

— Топи, ледащо, нетіпахо! Щоб ти й витопила, і обідати наварила, і прибрала, ще з цього полотна й сорочку пошила, поки ми вернемося з церкви. Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!

От пішла баба з дочкою до церкви, а дівчина швиденько витопила, обідати наварила, в хаті поприбирала, тоді побігла на леваду до верби й каже:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

Верба відчинилась, а відтіля панни так і вилинули.

— Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити?

— Треба з