Російські казки - Автор невідомий - Народні казки

— Лізь, коли знаєш дорогу.

Мотузочка й полізла за ним, наче змія. Ідуть вони, йдуть, на дорозі лежить довбешка та й каже:

— Здрастуй, дідусю, розумна голівонько!

— Здрастуй, довбешко!

— Як живеш? Куди йдеш?

— Живу і так і сяк; іду до Вирлоокого на розправу. Подумай: бабу задушив, двох онучок убив, а онучки були на славу.

— Візьми мене на підмогу!

— Іди, коли знаєш дорогу.

А сам думає: «Довбешка справді допоможе».

Довбешка підвелась, уперлась держаком у землю і стрибнула. Пішли далі. Ідуть вони, йдуть, а на дорозі лежить жолудь і пищить:

— Здрастуй, діду довгоногий!

— Здрастуй, жолудю дубовий!

— Куди це так крокуєш?

— Іду Вирлоокого бити, якщо його знаєш.

— Як не знати! Пора вже з ним поквитатися; візьми й мене на підмогу.

— Чим же ти допоможеш?

— Не плюй, діду, в криницю — доведеться води напитися; синиця — мала птиця, а все поле спалила. А ще кажуть: що не комар, а сила.

Дід подумав: «Нехай уже! Що більше народу, то краще», — і каже:

— Плентайся позаду!

Яке там плентайся! Жолудь так і скаче попереду всіх. От вони і прийшли в густий темний ліс, а в тому лісі стоїть хатинка. Дивляться — в хатинці нікого нема. Вогонь давно вичах, а на припічку стоїть куліш. Жолудь не промах — ускочив у куліш, мотузочка розтягнулась на порозі, довбешку дід поклав на полицю, селезня посадив на піч, а сам став за дверима.

Прийшов Вирлоокий, кинув дрова на землю і став порядкувати в печі. Жолудь, сидячи в кулеші, завів пісню:

— Цить, куліш! У відро виллю, — крикнув Вирлоокий.

А жолудь не слухає його, все своєї пищить. Вирлоокий розсердився, схопив горщик та й бух куліш у відро. Жолудь як вискочить із відра, хрусь Вирлоокого просто в око, вибив і останнє. Вирлоокий кинувся навтьоки, та мотузочка перечепила його, і Вирлоокий упав. Довбешка з полиці, а дід з-за дверей, і нумо його частувати; а селезень на печі сидить та примовляє: «Так, так, так!».

Не допомогли Вирлоокому ні його сила, ні нахабство. Помер він. А коли дід повернувся додому, його чекали баба й онучки.

От вам і казка, а мені бубликів в’язка.

Жив собі солдат, служив Богу й великому государю п’ятнадцять років, жодного разу не бачився з батьками. У той час видав цар наказ відпускати рядових на побачення зі своїми родичами по двадцять п’ять чоловік з роти. Разом з іншими відпросився й наш солдат і вирушив додому у Київську губернію.

Скоро чи ні — прийшов він до Києва, побував у лаврі, Богу помолився, святим мощам поклонився і пішов на батьківщину у ближнє повітове містечко. Ішов-ішов, і трапилася йому назустріч красна дівчина, з того самого повітового містечка дочка купецька, знана красуня.

Звісна річ: як забачить солдат гарну дівку, ніколи не мине, а чимось зачепить. Так і цей солдат: порівнявся з купецькою дочкою і каже їй жартома:

— Ех, гарна дівчина, тільки не об’їжджена!

Відповідає красна дівчина:

— Бозна, вояче, хто кого об’їздить: чи ти мене, чи я тебе!

Засміялась і пішла своєю дорогою.

От приходить солдат додому, привітався з рідними й дуже зрадів, що всіх застав при доброму здоров’ї. Був у нього старий дідусь, сивий як голуб, сто літ із лишком прожив. Почав йому солдат розповідати:

— Ішов я, дідусю, додому, і трапилась мені назустріч показна дівчина; я — грішний чоловік — так і так посміявся з неї, а вона мені сказала: «Бозна, вояче, хто кого об’їздить: чи ти мене, чи я тебе!».

— Ой, лишенько! Що ж ти наробив; це ж дочка нашого купця — страшна відьма! Багатьох парубків з білого світу звела.

— Ну, я й сам не з полохливих! Мене ще спробуй налякати; подивимося, що Бог дасть.

— Ні, онучку, — каже дід, — якщо не будеш мене слухати, тобі завтра не жити.

— От іще біда!

— Та така біда, що ти такого лиха й на службі не бачив…

— Що ж мені робити, дідусю?

— А от що: приготуй вудила та візьми велике осикове поліно й сиди в хаті — нікуди не виходь. Уночі вона прибіжить сюди, і якщо встигне перша тобі сказати: «Стій, мій кінь!» — тієї ж миті обернешся жеребцем; вона сяде на тебе верхи й доти ганятиме, доки не заїздить до смерті. А якщо ти встигнеш першим сказати: «Тпр-ру! Стій, моя шкапо!», то вона сама зробиться кобилою, тоді загнуздай її і сідай верхи. Вона понесе тебе горами, долами, а ти знай своє — бий її осиковим поліном, поки не заб’єш до смерті!

Не сподівався солдат такої служби, а нічого не поробиш — послухався діда: приготував вудила й осикове поліно, сів у кутку й чекає, що буде.

Глухої півночі рипнули двері в сінях, і почулися кроки — йде відьма; тільки-но прочинилися двері, він враз і вимовив: «Тпр-ру! Стій, моя шкапо!». Відьма обернулась на кобилу; солдат загнуздав її, вивів на двір і сів верхи. Понесла його кобила горами, долами, ярами і все силкується збити вершника на землю — аж ні! Солдат міцно сидить та все по голові її осиковим поліном дубасить; доти частував її поліном, доки з ніг збив, а тоді накинувся на лежачу, влупив ще разів п’ять і забив на смерть.

На світанку додому прийшов.

— Ну, друже,