Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда

Насправді, відтоді вже було підготоване підґрунтя нової системи, центр тяжіння якої знаходився не в сільській місцевості, а в містах. Якщо рух, котрий протягом усього періоду імперії безупинно підривав фундамент, на якому ґрунтувалося наше суспільство, ще й був далеким від свого кінцевої мети, безсумнівно, ми вже ввійшли до його гострої фази. Ще й сьогодні ми є свідками й, напевно, продовжимо бути ними протягом тривалого часу останніх відголосів цього повільного катаклізму, сенс якого, здається, полягає в знищенні іберійського коріння нашої культури заради затвердження нового стилю, який ми ілюзорно вважаємо американським, бо його риси з надзвичайною швидкістю завойовують нашу півкулю. У Бразилії, й не лише в Бразилії, іберізм і руралізм переплітаються, незважаючи на твердження таких видатних учених, як, наприклад, пан Олівейра Віана[373]. У той день, коли сільський спосіб життя був порушений і почав швидко поступатися безжалісному вторгненню міського світовідчуття, розпочався також і занепад специфічного впливу заморських ідей, провідниками якого були португальці.

Якщо за своєю формою наша культура досі залишається іберійською й португальською, то це можна пояснити передусім недовершеністю того самого «американізму», який за наших часів виявляється у посиленні тиску іноземного чинника, а саме нав’язаних нам із зовні чужоземних рішень. Ще до сьогодні у нас не існує того, що можна було б назвати внутрішньою сутністю американців. «В американській дійсності кров хімічно відновлюється нервами», — так висловився один із найоригінальніших поетів сучасності[374].

Тут свідомо прискорюється занепад аграрного виробництва як вирішальний чинник урбаністичної гіпертрофії. Міста, які за стародавніх часів були придатками сільського світу, нарешті ствердили своє право на власне життя й своє верховенство. У дійсності протягом усієї історичної еволюції нашої країни ми можемо розглядати два одночасних і конвергентних рухи: один сприяв розширенню діяльності міських осередків, а другий обмежував вплив сільських центрів, які зрештою перетворилися на прості джерела забезпечення, у колонії міст. Якщо низка чинників і сприяла першому з цих рухів, немає жодного сумніву, що він остаточно посилився після послаблення опору колись всемогутньої аграрної цивілізації, а це призвело до зникнення умов, котрі сприяли формуванню серед нас потужної сільської аристократії та заміських центрів, наділених до того ж економічною незалежністю.

Цікаво, що поступове зникнення традиційних форм в основному збігалося зі зменшенням ваги тієї ролі, яку відігравало цукрове виробництво протягом першої половини минулого сторіччя, та витісненням цукру кавою. Існування, з одного боку, колоніальних форм виробництва, спрямованих на прискорене розшарування суспільства та формування аристократії, та, з іншого боку, форм, котрі сприяли найшвидшому нівелюванню соціальних відмінностей, зазначив Г. Хандельманн, аналізуючи розведення цих двох сільськогосподарських культур у Бразилії.

Цей історик називав каву «демократичною рослиною» порівняно з цукровою тростиною й навіть із бавовником. Він стверджував, що розведення кави не потребує ані великих площ землі, ані значних матеріальних витрат. Розподіл земельних ділянок і скорочення латифундій якнайкраще впливають на поширення цієї культури, що, своєю чергою, сприяє збільшенню загального добробуту країни[375].

Це спостереження, зроблене у середині ХІХ століття, здається, добре відображає умови епохи, коли вирощування кави ще не домінувало у сільському господарстві країни. Правда в тому, що принаймні у провінції Ріо-де-Жанейро й узагалі у долині Параіба кавові плантації завжди майже стовідсотково створювалися за традиційними зразками цукрових плантацій, причому кожна з них за можливості була самодостатньою. Створення й утримання подібних маєтків, звичайно, потребувало великих капіталовкладень, які міг дозволити зробити далеко не кожен. І розмежування земель ніколи не було поширеним явищем за винятком тих випадків, коли виснаження землі не виправдовувало коштів, витрачених на її експлуатацію[376].

Саме на заході провінції Сан-Паулу (але у межах станом на 1840-й, а не 1940 рік) кавові плантації набули тих обрисів, які повністю відрізняли їх від типових форм аграрних господарств, поширених ще за колоніальних часів, у вигляді класичної моделі плантації тростини та прилеглих до них цукрових заводів. Постать старовинного цукрового барона втрачає деякі знакові риси, дедалі відриваючись від своєї землі й від прадавніх сільських традицій. Землі, відведені під плантації, вже не уособлюють для господаря його маленьку батьківщину, а перетворюються на засіб існування, джерело прибутків і збагачення. Сільські маєтки дедалі слабкіше опираються міському впливові, а землевласники часто-густо переїжджають до міст на постійне проживання. Швидко занепадає хатнє виробництво, а в багатьох місцях скорочуються посівні площі, відведені під злакові та овочі, які за давніх часів забезпечували відносну незалежність сільських маєтків.

Це явище певною мірою пов’язано з нестачею робочої сили, оскільки занепад работоргівлі хронологічно збігається з поширенням індустрії кави. Відомо, що приблизно 1884 року в провінції Ріо-де-Жанейро раб був змушений, як правило, обробляти близько 7 тисяч кавових дерев, тоді як за попередніх часів на нього припадало максимум 4,5-5 тисяч дерев. Природно, що після цього в нього ще залишався час на догляд за іншими рослинами (кукурудзою, квасолею, маніоком, рисом і бататом) й на підтримання шляхів у належному стані. Як часто відбувається в подібних випадках, кава, поглинувши більшість вільних робочих рук, перетворюється на головне джерело збагачення рільничих регіонів. Цим можна пояснити й появу прізвиська «зеленяр», яким презирливо називали селян, котрі займалися розведенням і продажом овочевих культур, навіть попри те, що ця справа приносила їм чималі прибутки