Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк - Бруно Шульц

зійшов на терен статевості, позаяк під тиском життєвої практики ми віддавна звикли до її виокремлення, до вирішення її проблем за окремим рахунком. У цьому аспекті багатошаровість нашої психіки особливо очевидна. Менш очевидною вона є в загальній сфері моральних, біологічних і товариських оцінок, і тут я вклинююся у Твою найхарактернішу домінанту. Мені відома Твоя особлива дражливість щодо цього пункту, Твій відверто патологічний (і тому творчий) неспокій. Це хворобливий пункт, в якому Твоя надчутливість сягає вершини, це Твоя ахіллесова п’ята, яка Тобі свербить і чешеться, мовби з цієї п’яти мав проклюнутися новий орган, якась нова рука, вправніша від попередніх. Спробуймо обмежити і відокремити це особливо болісне і дратівливе місце, спробуймо його хірургічно локалізувати, хоча воно переноситься й розгалужується на всі боки. Мені здається, що Тебе непокоїть і збиває з пантелику факт існування якогось неписаного кодексу цінностей, якоїсь анонімної мафії, якогось consensus omnium, що уникає контролю. За офіційними цінностями, які приймаємо і визнаємо, криється якась неофіційна, але потужна змова, невловна й підпільна система — цинічна та аморальна, ірраціональна й саркастична. Ця система (адже вона цілковито має риси послідовної системи) вводить свої санкції на зрадливість збоченої жінки, встановлює парадоксальні ієрархії, надає нищівної сили пласкому жартові, огортає нас владою солідарного сміху всупереч нашій волі і нашим переконанням. Ця невловна, ніде не зафіксована система, що ніби проникає поміж частинками наших оцінок, ухиляється від відповідальності і не надається спробам її затримання й фіксування, — неурочиста й несерйозна, вражаюча потужною зброєю глузування, — за самою своєю суттю є явищем бентежним і винятковим. Не певен, чи взагалі хто-небудь може протистояти захопленню нею.

Вважаю великою заслугою, що Ти вперше наштовхнув на ці проблеми наші думки й почуття. Якщо не помиляюся, Тобі першому вдалося вистежити дракона в його тисячних укриттях і досягнути його на відстані простягнутої руки. Вже зараз я хотів би віддати Тобі пальму першості як майбутньому вбивці потвори. Бо оту анонімну систему я вважаю злом, яке треба перемогти. Тому мене турбують Твої занадто тривалі змови з ним. Твої багатослівні шепотіння й перемовини, вся Твоя дволика й складна політика. Заради Бога, отямся! Прозрій! Зрозумій нарешті, де ворог, а де приятель! Ти, обраний убивце дракона, завжди оснащений потужними засобами вбивства, Ти, з Твоїм чутливим нюхом, що вистежує ворога в його найглибшому сховку, — схопи його нарешті своїми іклами, переверни його в пащі, двічі клацнувши зубами, й загризи його, задуши, перегризи йому горлянку!

Ні, Вітольде, я вірю в Тебе. Ти просто зачаровуєш його своїми магічними рухами, лестиш йому, гіпнотизуєш і знерухомлюєш у позі вічного ідола, яку йому приписуєш. Ну що ж, я буду в цьому Твоїм секундантом. Нумо посадовимо її на трон, пані докторову з Вільчої, — осанна, осанна, — і бититемо поклони. Нехай вона надимається, нехай вип’ячує білий живіт, лускає від пихи — пані докторова з Вільчої, одвічний ідол, пристань усіх наших прагнень, осанна, осанна…

Коли вона отак сидить — сп’яніла, вийшовши зі своїх берегів, з блакитними очима, які дивляться повз нас і нас не бачать, — давай проаналізуємо її обличчя, обміркуємо його вираз, опустимо зонд на дно цього незбагненного обличчя.

Кажеш, що це обличчя життя? Кажеш, що не тільки ми, розумніші й кращі, маємо право насміхатися з пані докторової, але й вона також має таке саме право на глузування, погорду й насміхання. Стаєш на бік нижчого супроти вищого. Намагаєшся скомпрометувати наші старання, ставлячи нам перед очі масивне тіло докторової і солідаризуючись з її тупим реготом. Стверджуєш, що захищаєш в її особі вітальність і біологію від абстракції, від нашої відірваності від життя. Якщо біологія, Вітольде, то це хіба що її сила інерції, якщо вітальність, то це хіба що її пасивна тяжка маса.

Але попереду біології йде думка, експеримент, творче відкриття. Це ми є войовничою біологією, біологією підкорення, це ми насправді вітальні.

Не смійся. Я знаю, про що Ти думаєш, якої Ти невисокої думки про наше життя. І мені це боляче. Порівнюєш його з життям докторової з Вільчої, яке видається Тобі реальнішим, міцніше закоріненим, тоді як ми літаємо попід хмарами, віддаємось у владу примарі під тиском сотень атмосфер нудьги, дистилюємо наші майже нікому не потрібні творіння. Нудьга, Вітольде, благодатна нудьга! Це наш високий аскетизм, який не дозволяє нам бути присутніми на звабливих святах життя, це непідкупність нашого смаку, наша присяга новим і невідомим стравам.

Дозволь на завершення у двох словах сказати Тобі, де б я хотів Тебе бачити, де Твоє справжнє місце і Твоя справжня позиція напоготові. В Тобі є матеріал на великого гуманіста. Чим же іншим є Твоя патологічна чутливість на антиномію, якщо не тугою за універсалізмом, за гуманізацією недолюдських обширів, за знесенням вузьких ідеологій та анексією їх на користь великої єдності. Не знаю, якими шляхами Ти дійдеш до цього, але думаю, що в цьому є позитивний сенс і санкція на Твої починання, які дотепер були цькуванням і триманням під прицілом звіра з отих півлюдських хащ.

Вітаю Тебе, Твій

Бруно Шульц

Першодрук:

»Studio” 1936, nr 7 [цей текст був опублікований разом із двома квазі-листами Вітольда Ґомбровича (1904—1969): List otwarty do Brunona Schulza i Do Brunona Schulza].

Перевидання, зокрема:

Bruno Schulz, Opowiadania…, s. 484—490 (лист Шульца) та s. 482—483 i s. 490—493 (листи Ґомбровича) [на тему контактів Шульца з Ґомбровичем див., зокрема, в Єжи Фіцовського: Bruno Schulz, Księga listów, s. 165].

Бруно Шульц до Ст. І. Віткевича

Початки мого малювання губляться у мітичній імлі. Я ще не вмів говорити, а вже вкривав усі папери й береги газет кривулями, що привертали увагу оточення. Спочатку це були лише візниці з кіньми. Процедура їзди з візницею видавалася мені сповненою значущості й таємничої символіки. Близько шостого, сьомого року життя у моїх малюнках постійно знову повертався образ брички з піднятою будою, запаленими ліхтарями, що виїжджала з нічного лісу. Цей образ належить до залізного капіталу моєї фантазії, він є якимсь вузловим пунктом рядів, що відходять углиб. До сьогоднішнього дня я не вичерпав його метафізичної наповненості. Вигляд візничого коня донині не втратив для мене сили захоплення й збудження. Його шизоїдальна анатомія на всіх кінцях кутів, вузлів, суків і виступів залишилася ніби затриманою в момент свого розвитку, коли прагнула ще більше розростися й розгалузитися. Та й самий візок — це шизоїдальний витвір, що виникає з тієї самої анатомічної засади — багаточленний, фантастичний, зроблений з вигнутих, як плавники, блях, з конячої шкіри й величезних коліс-калатал.

Не знаю, як у