Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда
Звеличування душевних цінностей та конкретних і відчутних релігійних форм, які в католицизмі, згідно з рішеннями Тридентського собору, здається, необхідні для духовної реконкісти та поширення віри через загрозу реформації, віднайшло серед бразильців землю обітовану й ідеально пристосувалося для інших типових аспектів нашої соціальної поведінки. Зокрема, наше неприязне ставлення до ритуалізації певної мірою є зрозумілим на цій «вразливій і дещо меланхолійній землі», як про неї казали перші європейські спостерігачі. І саме завдяки цій характеристиці ритуалізація, по суті, нам не потрібна. Наша звичайна реакція на середовище, в якому ми живемо, — це не захисна реакція. Приватне життя бразильця не занадто впорядковане чи дисципліноване, аби повністю захопити й заволодіти його особистістю, включивши її, немов свідому деталь, до суспільного пазла. Він вільний відмовитися від тих заяложених ідей, жестів і форм, що зустрічаються на його шляху, аби підігнати їх під себе без зайвих труднощів.
6. Нові часи• Finis operantis
• Смисл поняття «бакалавризм»
• Чим можна пояснити успіх позитивістів
• Витоки демократії у Бразилії: непорозуміння
• Етос і Ерос. Наші романтики
• Візантійська любов до книжок
• Марево письменності
• Розчарування реальністю
Схильність до життя у суспільстві зовсім не є важливою ознакою колективізму. Тому ми не сприймаємо принцип організаційного надіндивідуалізму, а характер релігійного культу серед бразильців стає надзвичайно приземленим і суто людським. Дуже часто наша звичайна поведінка свідчить про надзвичайну прихильність до особистісних цінностей у рамках домашнього середовища. У подібній ситуації кожна людина зазвичай стверджується серед собі подібних, нехтуючи загальним законом у тих сферах, де цей закон суперечить емотивним симпатіям особистості, та звертаючи увагу лише на те, що відрізняє її від усіх інших, від усього світу.
Тож лише дуже рідко ми душею й тілом віддаємося чомусь, що належить зовнішньому світові. І робимо це лише тоді, коли втікаємо від правил, відступаючи просто, навдогад і без будь-якого контролю, в жодному разі не дотримуючись правил вільної ініціативи. Ми є очевидними супротивниками докучливої й монотонної діяльності, починаючи від художньої творчості й закінчуючи грубою ручною працею, де людина свідомо підкорюється відмінному від неї світові: індивідуальна особистість із великими труднощами виконує накази вимогливої та дисциплінуючої системи. Часто бразильці, які вважають себе інтелектуалами, з легкістю одночасно підживлюються положеннями найрізноманітніших доктрин і черпають із цілком протилежних і відмінних переконань, які нерідко суперечать одне одному. Достатньо, щоб і доктрини, й переконання вражали уяву яскравою оболонкою, тобто гарними словами й спокусливими аргументами. Суперечності, які можуть існувати між ними, здаються нашим інтелектуалам настільки нормальними, що деякі з них могли б навіть занепокоїтись і щиро обуритись, якби нам здалася протиприродною їхня здатність сприймати ці протилежні доктрини з однаковим захопленням. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що майже всім нашим видатним і талановитим людям хоча б незначною мірою, але притаманна ця властивість.
Ми не шукаємо в роботі власного задоволення. Її кульмінацією є ми самі, а не предмет творіння: тобто finis operantis[340], а не finis operis[341]. Професійна діяльність видається нам чистою випадковістю в житті людей на противагу іншим народам, у яких навіть слова, що позначають ці види діяльності, можуть набувати майже релігійного звучання
