Варвар у саду - Збігнєв Херберт

якого знав винятково з книг. Образ називається Різдво і одразу атакує незвичністю композиції, сповненої світлом і поважною радістю. У мене було таке ж враження, як тоді, коли я вперше побачив ван Ейка. Важко якось окреслити цей стан естетичного паралічу. Образ приковує до однісінького місця, від нього годі ні відійти, ні наблизитися, як до сучасних образів, аби понюхати фарбу і придивитися до фактури. Тлом для Різдва служить поганенька стайня, властиво цегляний, напіврозвалений мур із пологим, легким дашком. На передньому плані, на витертій, наче старий килимок, мураві лежить Новонароджений. За ним хор повернутих обличчям до глядача п’яти ангелів, босих, міцних, наче колони, і дуже земних. Їхні селянські обличчя контрастують із просвітленим, наче у Балдовінеті, ликом Мадонни, котра уклякла праворуч у німому обожненні. Палають крихкі свічки її прекрасних рук. Позаду могутній торс бика, віслюк, ще два, скажімо так, фламандські пастухи і святий Йосиф, повернутий до глядача у профіль. Обабіч два пейзажі, наче вікна, крізь які ллється пінисте світло. Попри ушкодження, кольори чисті й дзвінкі, мов на вітражі. Образ, намальований в останні роки творчості митця, як хтось гарно сказав, є вечірньою молитвою П’єро до дитинства та світанку.

На протилежній стіні Хрещення Христа. Та ж урочиста архітектурна поважність композиції, хоча цей образ передує Різдву, він є одним із перших уцілілих полотен П’єро. Тілесна солідність постатей контрастує з легким, мелодійним і чистим краєвидом. У розташуванні листя на карті неба є щось одвічне, мить перемінюється у вічність.

Мудрий принцип Ґете: «Werden Dichter will verstehen, muss in Dichters Lande gehen»[75] — у царині малярства пояснюють наступним чином: образи, як плоди світла, належить оглядати під сонцем вітчизни митця. Мені й справді здається, що навіть у найкращому американському музеї Сасетта не цілком на властивому місці. Отож, тоді я вирішив відбути прощу до П’єро делла Франчески, а позаяк можливості мав скромні, то мусив покластися на азарт і пригоду. Тому цей опис не відповідає милій ученим серцям хронології.

Спершу я потрапив до Перуджі. Це похмуре місто, либонь найтьмяніше з-поміж італійських міст, досі ще заковане в мури, лежить серед зеленаво-золотистого умбрійського краєвиду. Перуджа підвішена на високій скелі над Тибром, її порівнюють із рукою велетня. Етруське, римське й готичне місто назначене жорстокою та ґвалтовною історією. Її символізує Палацо дей Пріорі, потужний будинок із металевими оздобами і стіною, вигнутою, наче розжарена у вогні штаба. За майданом, який сьогодні забудований вишуканими готелями, а в минулому стояв зруйнований палацом Бальйоні, починається фантастичний лабіринт вуличок, сходів, пасажів, підземель — архітектурний відповідник неспокійного духу городян. «І Perugini sono angeli о demoni»[76] — казав Аретіно. У гербі міста грифон із розкритою пащею і хижими пазурами. У період величі перуджійська республіка домінувала над Умбрією, а її терени боронили сто двадцять замків. Темперамент мешканців Умбрії найкраще репрезентує вельможна родина Бальйоні, небагато з яких померли природною смертю. Вони були мстивими й жорстокими, і в чудові літні ночі з артистичною витонченістю влаштовували майстерні різанини своїми ворогам. Перші «образи» перуджійської школи — це військові штандарти. Церкви у цих місцях подібні до бастіонів, а чудовий фонтан Джовані Пізано був покликаний служити не стільки предметом естетичних захоплень, як збірником води для захисників міста під час численних облог. Після тривалої внутрішньої боротьби місто потрапило під владу пап. Щоб його до решти уярмити, вони збудували тут цитадель «ad coercendam Perusinorum audaciam»[77].

Вранці я снідав у невеликому, по-пивничному холодному бістро. Навпроти мене сидів сивий чоловік із зарослим обличчям, вузькими очицями та поставою екс-боксера. Він нагадував мені Гемінґвея зі знаного фото. Але виявилося (мені з гордістю розповів про це власник закладу), що то Езра Паунд. Властива людина на властивому місці. Цей ґвалтівник чудово почувався б у товаристві Бальйоні.

У середині XV століття П’єро делла Франческа, вже зрілий тоді митець і подібно до колег «мандрівний штук-майстер», навідується до Рима, де малює в покоях Пія II фрески, які, на жаль, були знищені. Дорогою до папського двору він спинився у Перуджі.

Місцева пінакотека володіє його поліптихом Мадонна з Немовлям у оточенні святих. Найдивовижніше тут тло. Золотисте тло у зеніті кватроченто! Загадку пояснює контакт із монастирем св. Антонія. Просто брати, для яких П’єро малював образ, відзначалися консервативними смаками і зичили собі, щоб святі стояли не на тлі краєвиду, а в абстрактній райській глорії. Мабуть, це не найкращий образ П’єро, проте йому притаманна характерна для митця гострота у потрактуванні постатей із солідними головами та раменами, наче крони дерев.

Втім, просто дивовижна предела цього поліптиха, де зображений святий Франциск, який зазнає стигматів. Ренесансний майстер тут покликається на традицію Джотто. Дві чернечі постаті у пустельному краєвиді на обпеченій спопелілій землі, а над ними візантійським птахом Христос.

Посередині між Перуджею та Флоренцією розташоване Арецо. Місто притулилося до узгір’я з кам’яною кучмою цитаделі. Тут народився син флорентійського біженця Петрарка, який через багато років відкрив вітчизну вигнанців — філософію, а також Аретіно, «чий язик ранив живих і покійних, і тільки про Бога він не казав нічого злого, пояснюючи це тим, що не знайомий із ним».

Собор св. Франциска тьмяний і суворий. Треба здолати всю величезну сінь мороку, щоб дістатися хорів і одного з найбільших див малярства всіх часів. Цикл із чотирнадцяти фресок, Легенда Хреста, П’єро намалював між 1452 та 1466 роками, тобто у часи своєї найвищої зрілості. Тема запозичена із апокрифічної Євангелії Никодима та Золотої легенди Якопо де Фораджине. Спробуймо (хоча це цілком безнадійне починання) описати фрески.

Смерть Адама. Дерево Хреста, згідно з легендою, виросло з насінини, покладеної під язик Батькові Роду Людського. Нагий Адам конає в обіймах літньої Єви. Постаті старих у П’єро не мають нічого спільного з тією людською руїною, яку полюбляв малювати Рембрандт. Вони сповнені пафосу й