Таємний агент Микола Гоголь - Петро Кралюк
«Романъ, одинъ, поднимаясь со скамейки и представляя разслабленного. Врагъ ёго́ ба́тька зна́е, здае́тця, я ище́ не ду́же й стари́й, а зовсімъ охря́въ, такъ що ні нігъ, ні рукъ не чу́ю, нена́че поби́тий. (ЗЂваетъ). Ка́жуть лю́де, що мене́ баглаі напа́ли… мо́же прокля́ті й баглаі; тільки жъ я уже́ ду́же да́вній — я уже́ бувъ дебе́лимъ па́рубкомъ, якъ на́ші козаки́ на Ли́нію въ похо́дъ ходи́ли. — Дай Бо́же ца́рство па́ну-со́тнику; для ме́не ду́же панъ до́брий бувъ — всіхъ козаківъ у похо́дъ ви́турливъ, — а мене́ та́къ уподо́бавъ, що оста́вивъ до́ма и повелівъ сви́ні па́сти, — отоді-то міні́ ро́скішъ була́! Не знавъ я нія́кого діла; а тепе́ръ и не зду́жаю, да тре́ба роби́ти, щобъ стара́ не ла́яла. (Садится). Спаси́бі Бо́гу, що зайшла́ десь, а то́ бъ уже́ давно́ до́сі скребла́ мо́ркву. (ЗЂваетъ и чешетъ себЂ спину)».
Микола Гоголь продовжив батькову тенденцію: у його ранніх творах, які ввійшли до «Вечорів на хуторі біля Диканьки», теж часто зустрічаємо гумористичне й іронічне зображення козаків. Але на цьому ми детальніше зупинимося далі, коли розглядатимемо творчість письменника в контексті російського імперського дискурсу.
Багато ж малоросійських дворян пройшли еволюцію від зачарування імперією до своєрідного автономізму, який виявляв себе зокрема у зверненні до «козацької слави», в пропагуванні її. Одним із яскравих культурних явищ цієї еволюції стала «Історія русів».
Перша згадка про неї припадає на 1828 рік: саме тоді рукопис цього твору був знайдений у Стародубському повіті Чернігівської губернії, де існувала сильна традиція козацького літописання. «Історія…» поширювалася в рукописних копіях; Гоголь, працюючи над «Тарасом Бульбою», використовував одну з таких копій. 1846 року «Історію русів» опублікував у Москві Осип Бодянський — в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруку був зазначений автор твору — вже натоді покійний єпископ Георгій Кониський. Правда, дуже швидко з’явилися сумніви щодо авторства цієї особи.
Донині питання авторства твору не є розв’язаним. Називалися різні імена ймовірних творців «Історії…»: Олександр Безбородько, Опанас Лобисевич, Василь Лукашевич, Опанас Маркович, Василь і Григорій Полетики, Микола Рєпнін, Василь і Олександр Ханенки, Архип Худорба, Андріан Чепа, Михайло Маклашевський та інші. На підставі аналізу твору можемо констатувати хіба що таке: його автор жив у другій половині ХVІІІ — на початку ХІХ ст., можливо, навчався в Києво-Могилянській академії, а також десь у Росії; служив у російській армії, воював із турками, добре знав південь України, Молдавію та Крим; жив на Чернігівщині. У книзі багато говориться про події на Стародубщині — північній частині Чернігівської губернії.
Автор зазначеного твору намагався дати широку картину історії українського народу, починаючи з найдавніших часів. Наприклад, в «Історії русів» використовується традиційна легенда, нібито слов’яни походять від «племені Афета» й лише потім вони розділилися на різні народи. Серед цих народів були так звані козари. Мовляв, називали «Козарами всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і всі воїни слов’янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони вітчизни, якій служили у власній збруї, комплектуючись та переміняючись також своїми родинами». Отже, «Історія русів» використовує поширену в козацькому літописанні хозарську теорію. Було намагання представити козаків, точніше козарів, войовничим людом. Вони розглядаються як соціальний стан, що виділився серед слов’ян, вправляючись у воєнному ремеслі. Виходило, що козари — це люди-рицарі, які обороняли вітчизну.
Автор твору подає свою версію виникнення назви «козаки» — він вважає, що відбулося перейменування козарів у козаків: «Ці воїни, часто своїм союзникам допомагаючи, а паче Грекам у війнах з їхніми ворогами, перейменовані Царем Грецьким Костянтином Мономахом з Козарів на Козаків, — і така назва назавжди вже у них залишилась». Тобто козаки є нащадками козарів, войовничим людом, що виокремився серед слов’янського населення. Дещо подібне трактування козацтва зустрічаємо і в «Тарасові Бульбі»: тут козаки подаються як такі собі лицарі, що вийшли із слов’янського середовища.
Відповідно до історіософської концепції автора «Історії русів», Давньоруська держава — це держава русів-українців, Русь є їхньою питомою етнічною назвою. Автор «Тараса Бульби» теж широко використовує термін Русь, руська земля («русская земля»). Але якщо виходити з трактування «Історії русів», під впливом якої перебував Гоголь, то йдеться не про Росію (Великоросію), а передусім про Україну.
Русь (Україна), вважає автор «Історії русів», утратила свою самостійність через внутрішні чвари й татарські напади; думка загалом не нова для української ранньомодерної історіософії. Далі в «Історії…» говориться, що в результаті втрати самостійності Русь змушена була об’єднатися з Литвою та Польщею у федеративній державі заради оборони своїх земель від татарських ординців. Однак Польща почала порушувати вільності русинів-українців. Тому на оборону цих вільностей стало козацтво. Подальша ж історія Русі-України подається як історія козацтва. Саме цій історії приділено найбільше уваги. Відповідно, те, що було до неї, маргіналізувалося.
Автор навмисне акцентує: очільниками козаків, мовляв, були не простолюдини, а люди шляхетського стану; це — знову ж таки — думка, яка постійно фігурувала в козацьких творах ранньомодерного періоду. Окремо згадується князь Михайло (не Дмитро!) Вишневецький, який вважається першим чи одним із перших козацьких гетьманів. Підкреслюється: «Козаки завжди мали в полках і провінціях своїх багато чиновників різних ступенів, як-от: старшин генеральних, полкових і сотенних і земських урядників. І з якої б то речі або що то за правило, мимо такого числа чиновників обирати простих козаків? А коли се приписується повазі перед заслугами та гідністю, то зрозуміло, що офіцери, більше заслужені й гідні від простих воїнів, і дістали звання свої саме з тих причин; обминати ж їх на виборах Гетьманських означало б щось безглузде, що лише невдоволення, обурення та міжусобиці приносить». Нескладно за такою аргументацією завважити боротьбу малоросійського дворянства за «достойне місце» в Російській імперії. Для цього дворянства важливо було довести своє аристократичне походження. Щоправда, в «Тарасі Бульбі» на «аристократизмі» козацтва автор не наголошує, проте читач розуміє, що козацькі очільники є людьми заможними, а в козацькому війську наявні відповідні чини. Сам же Тарас Бульба іменується полковником.
Однією з центральних фігур «Історії…» є Богдан Хмельницький, якого автор вважає досконалим політиком. В уста Хмельницького вкладаються вигадані патріотичні промови. Щось подібне зустрічаємо і в козацьких літописців — Григорія Граб’янки та Самійла Величка, з творами яких Гоголь міг ознайомитись. Ось як Хмельницький звертається до козаків-реєстровців, щоб вони перейшли на його бік: «Ми підняли зброю не
