Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда
Правда, прямокутна схема використовувалася — власне, це помітно вже на плані Ріо-де-Жанейро, — коли не було значних природних перешкод. Проте було б ілюзорним припускати, що пристосування цієї схеми обумовлено прихильністю до фіксованих і сталих форм. Насправді, у своїй більшості це пояснюється раціональними й естетичними принципами, встановленими за доби Відродження, яка черпала натхнення в ідеалах античності. Хоч би як там було, у нас геометрична строгість ніколи не змогла поширитися так само, як на територіях, що належали іспанській короні: нерідко під час подальшої розбудови міст доводилося відмовитися від початкових планів, поступаючись насамперед топографічним умовам.
Саме рутина, а не абстрактна ідея була принципом, яким керувалися португальці у цій і багатьох інших царинах своєї колоніальної діяльності. Вони діяли радше шляхом експериментів, які не завжди добре співвідносились один з одним, замість того щоб заздалегідь начертати план, а потім дотримуватися його до кінця. Небагато знайдеться заснованих ними в Бразилії будівель, які б не переносились один, два ба більше разів із місця на місце, тому присутність класичної старої вілли поруч із міським центром колоніальної доби є беззаперечним свідченням цього експериментального та неупорядкованого підходу.
Так, на початку минулого сторіччя блискучий спостерігач Вільєна[208] жалівся на те, що під час зведення міста Салвадор португальці обрали обривистий пагорб, «сповнений стількома ущелинами й укосами», коли там, поруч, розташовано місце, «мабуть одне з найкращих у всьому світі для заснування міста, найсильнішого, пречудового та позбавленого тисячі незручностей, яких воно зазнає на тому місці, де перебуває зараз»[209].
Міста, які португальці збудували в Америці, не можна вважати продуктом інтелекту, вони не суперечать картині природи, а їхні силуети переплітаються з лініями пейзажу. Жодного порядку, жодного методу, жодної далекоглядності, завжди ця промовиста недбалість, яку виражає слово «неохайність», слово, яке письменник Обрі Белл[210] уважав настільки ж типово португальським, як і «туга». Утім, на його думку, цю недбалість слід розуміти не як відсутність жаги діяльності, а як непорушне переконання, що робити щось просто «не варто...»[211].
Можна додати, що таке переконання зовсім не виражає байдужість або презирство до цього життя й ґрунтується радше на фундаментальному реалізмі, який відкидає перетворення реальності шляхом маревних уявлень чи кодексів поведінки та формальних правил (за винятком випадків, коли ці правила вже стандартизувалися, тобто стали загальноприйнятими, й тому не потребують жодних зусиль чи маневрів). Це переконання — сприймати життя таким, яким воно є, без церемоній, без ілюзій, без нетерпіння, без гніву, проте часто й без радощів.
До цього плаского і необтесаного реалізму слід додати спокусу змалювання низки пам’ятних подвигів португальців часів географічних відкриттів у романтичному дусі, яку ще й сьогодні відчувають деякі історики. Наприклад, порівняно з відчайдушним учинком Колумба, подвиги великого Васко да Ґами, безсумнівно, ґрунтуються на здоровому глузді, уважному до дрібниць, і обачливому та простому розумі. Він подорожував по морях, майже всі з яких були відомі — як зауважив Софус Руге[212], це було каботажне плавання великого масштабу, — у вже відомому напрямку, а коли йому стало потрібно перетнути Індійський океан, він мав біля себе таких досвідчених лоцманів, як Ахмад ібн Маджид[213].
Експансія португальців по світу була передусім справою здорового глузду, скромного
