Безлюдні острови, розділ 8-3 - Вальдемар Лисяк
Площина починає хвилюватися, випирати, горбитись і прогинатися під важким вантажем хмар, які нагнав вітер. Вони мчать небом, утворюючи фантастичні фігури безголових вершників. Натовпи величезних людей стікаються з гір, видних далеко за викривленим обрієм, де спускається пурпурний диск сонця. Повітря стає фіолетовим і викликає галюцинації. Ти робиш вірно. Людина, яка не мріє, впадає в божевілля.
Ранок будить тебе холодною росою. Навколо пагорби, які збільшуються до півночі. Ти близько. Ці гори, колись називалися Бурчан-Калдун, а пізніше Кентей, поглинають витоки річок Онон, Керулен і Туля. Тут народився і похований Темуджін. Тіло Великого Моря, забальзамоване мускусом, було перевезено з Китаю в нефритовому саркофазі. Довгий шлях через гори і степи, тижні і місяці повільного крутіння коліс воза, і кожного, хто бачив похоронну процесію, вбивали зі словами: "Іди служити своєму Господеві на тому світі". Процесія зупинилася в гірській котловині біля Онона. Сто представників вищих монгольських родів асистувало закопуванню гробниці, зброї, скарбів і коней (крім того, син Чингіза, його наступник Угедей, "відіслав на той світ" сорок найкрасивіших дівчат, щоб ханові ханів нічого б не бракувало в подальшому житті). Потім багато днів табуни топтали землю, щоб навічно стерти слід могили. Ніхто не міг знати його місцезнаходження. Усіх свідків похоронної церемонії оточили кільцем військ і розділили на дві групи. Їм довелося сточити самогубний бій і забити один одного до смерті.
Археологи ніколи не знайшли могилу Чингісхана; розрекламований китайцями на своїй території курган із нібито могилою Темуджіна містить ту саму правду, що й червоний катехізис Мао (за часів Мао китайська наука називала Чингіза "попередником гегемонізму"; тепер вона вважає його "героєм, який позитивно вплинув на історію Китаю"). Угорські та югославські археологи роками з однаковим успіхом шукали в басейні Тиси (з використанням найсучаснішого геофізичного обладнання) могилу Аттіли, якого гуни називали Батечком. Він і справді був батьком Чингіза чи його братом-близнюком, який передбачив життя Темуджіна за кілька сотень років. Ніби одна душа послідовно втілювалась у два тіла, позначені тим же зоряним гороскопом і одним знаком смерті. Ти мусиш лише довести це – на слово ніхто не повірить.
Італійський історик ХІХ-го століття Чезаре Канту стверджує, спираючись на дослідженнях лінгвістів, що Аттіла (від "atzel") означає: "залізо". Виходить, вони обидва мали однакове ім’я, хоча ідеального заліза не існує. Обидва поєднали племена однієї раси, щоб завоювати Землю. Вони обидва були залізними "Молотами Світу", і "після того, як вони пройшли, трава не росла". Обидва найкривавожерливіші варвари могли дозволити собі великий гуманітарний жест і обидва шанували чужих богів – Папа Лев I відвернув Аттілу однією розмовою. Обидва були поховані однаково; за словами римлян, гуни зробили все, щоб ніхто не знайшов могилу "Батечка". Його поховали разом зі скарбами в срібній труні, яку поклали в золоту труну, а останню в залізний саркофаг, а потім змінили русло Тиси, затопивши могилу водою, що забезпечило сплячому вічний спокій. Рабів-гробарів вирізали до останнього.
Аттіла помер у 453 р. у своєму таборі в Паннонії, залитий кров’ю – він не пережив рошлюбної ночі, задушений бургундською принцесою Ілдіко (Ільдегондою). Це знайшло відображення в давньоскандинавській пісні “Атлаквіда” (близько 900 р. у Норвегії) , що належить до зібрання "Едди". У цій сазі дружина Аттіли напуває його під час бенкету та вбиває своїми руками. Чингіз помер у своєму таборі в Сі Ся в 1227 році. Сума цифр кожної з цих дат смерті дає 12, магічне число (апостоли, місяці, години, дюйми, півтони, додекафонія, таблиці римського права, знаки Зодіаку, дванадцятичні шиїти, тобто імаміти, які визнають спадкову лінію дванадцяти безгрішних і непогрішимих імамів тощо). Монголи за часів Чингісхана використовували у своєму літочисленні дванадцятирічний тваринний цикл.
Валентин де Булонь, Юдита і Олоферн (1626), Йоганн Лісс, Юдита і Олоферн (1628), Museo Nazionale, Ла Валетта, Мальта Kunsthistorisches Museum, Відень Франческо Ф'юріні, Юдита і Олоферн (1636), Джулія Лама, Юдита і Олоферн (1730), Galleria Nazionale d'Arte Antica, Рим Gallerie dell'Accademia, ВіденьСеред невисоких пагорбів раптом, як привид, з’являється вершник. Ти почув за собою хрускіт каміння. Обертаєшся. Хлопчик сидить на чорному коникові з білими бабками. У нього лиса голова і примружені повіки, які дивляться на твоє обличчя. Так мусив виглядати Темуджін, коли самотужки рятував коней, викрадених у його родини степовими злодіями, і коли вбивав свого брата, і в цьому наслідуючи "Батечка". Ти націлюєш на нього фотоапарат. Він чекає, поки ти натиснеш кнопку спуску затвора, потім проходить повз вас і повільно, кроком, прямує до високих гірських хребтів. За кілька десятків метрів він обертається, ніби запитує: чого ти стоїш? Йдеш за ним, а навколо царює тиша.
Гори велично величезні: Ніагари скель, що дражнять небо своїми вершинами. Краєвид давно втратив те, що можна було б назвати горизонтом, погляд падає на гранітні уламки, стежка звужується і піднімається вгору. Ти стаєш маленьким, ноги болять, а легені ритмічно скаржаться. З боку гігантського конуса виростає валун, що нагадує символ тотемного культу. Глибоко внизу — широкий яр, повний вигинів, як висохле русло. Це тут?.. Озираєшся: монгольський хлопчик зник, щез, стежка мертва й не дає інформації. Закричи, і луна відповість. Але не кричи, бо це буде караюча відповідь за осквернення цвинтарної тиші.
Серед невисоких пагорбів раптом, як привид, з’являється вершник. (...) У нього лиса голова і примружені повіки, які дивляться на твоє обличчя.
Проте далеко, зі степу, лунає звук. Спочатку тихий, як дзижчання комахи, він поволі посилюється, наростає і мчить у гірські хребти, щоб розтрощити вам барабанні перетинки. Той нелюдський голос з
