Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда
Брат Вісенте ду Салвадор[130] зберіг для нас цікавий анекдот про цю особливу автаркію бразильських аграрних володінь, в якому йдеться про єпископа домініканського ордену з Тукуми, котрий відвідав ці краї на прохання іспанського королівського двору часів правління Філіпа[131]. Цей прелат, великий канонік, людина здорового глузду й мирного характеру, помітив, що коли він наказував купити на обід одне курча, чотири яйця й одну рибу, йому нічого не приносили, тому що не могли їх знайти ані на площі, ані в м’ясній лавці. А коли він просив усе це в приватних домівках, йому негайно їх доставляли. «Тоді сказав єпископ: дійсно, у цій країні все навиворіт, бо сама по собі вона не республіка, а кожна окрема домівка — республіка». «Так і є, — коментує брат Вісенте, сучасник тих подій, — хоча будинки багатих людей (навіть і чужим коштом, оскільки в багатьох все, що вони мають, під заставою) забезпечені всім необхідним, тому що їм належать раби, рибалки та мисливці, котрі приносять їм м’ясо й рибу, бочки вина й олії, які вони гуртом скуповують по селах, у продажу всього цього дуже часто не знайдеш»[132].
У 1735 році в Мараньяні губернатор скаржився, що люди живуть не громадою, а одноосібно, тому будинок кожного окремого мешканця або окремого князька є справжньою республікою, оскільки в їхньому маєтку мешкають каменярі, теслярі, перукарі, майстер з кровопускання, рибалка тощо[133]. Із незначними змінами подібна ситуація тривала й після проголошення незалежності. Нам відомо, що за часів кавового буму в провінції Ріо-де-Жанейро вистачало сільських мешканців, які похвалялися тим, що купують лише залізо, сіль, порох і дріб, бо все інше їм із лишком надають їхні власні землі.
На селі переважали родини, організовані згідно з положеннями старого канонічного римського права, які існували на Піренейському півострові протягом багатьох поколінь, становлячи основу та осердя будь-якої спільноти. Раби, які працювали на плантаціях і в будинках, і не тільки раби, а й наймані працівники, розширювали це родинне коло та разом із цим сприяли зростанню необмеженої влади батька-патріарха. У подібному сімейному колі під будь-яким кутом зору можна побачити певну модель античності, в якій навіть власне слово «родина», яке походить від латинського famulus, тісно пов’язане із ідеєю рабства, де навіть діти навряд чи можуть вважатися повністю вільними — liberi — від величезного тіла, яке цілком підпорядковується патріархові.
Серед різних аспектів буття бразильського колоніального суспільства саме хатнє сімейне життя якнайменше наражалося на той руйнівний вплив, який атакував його з усіх боків. Завжди занурена у себе, не здатна піддаватися жодному зовнішньому тиску, сімейна спільнота трималася невразливою до будь-яких обмежень чи розхитування. У своїй безпечній ізоляції родина могла зневажати будь-який верховний принцип, який міг би похитнути або придушити її.
У подібному середовищі батьківська влада потенційно необмежена, і не існує багато гальм, які могли б пом’якшити її тиранію. Нерідко спостерігалися такі випадки, як у родині Бернарду Вієйри ді Мелу, який, запідозривши невістку в подружній зраді, присудив її до смерті на сімейній раді та наказав виконати вирок. При цьому правосуддя не зробило жодного кроку, аби запобігти вбивству або покарати винного, незважаючи на розголос, який надав цій справі сам злочинець.
Отже, родинний осередок перетворюється на настільки могутнє та вимогливе угруповання, що його тінь переслідує людей, навіть коли вони перебувають далеко від сімейного вогнища. Домашнє та приватне завжди переважає тут над державним. Ностальгія за подібною компактною організацією, єдиною й непохитною, де за найважливіші визнаються родинні й приватні цінності, не могла не позначатися на бразильському суспільстві, на бразильському громадському житті, на всіх сферах діяльності в Бразилії. Являючи собою, як було зазначено вище, єдиний прошарок, де принцип авторитету є беззаперечним, колоніальна родина породжувала найприроднішу ідею влади, поваги,
