Таємний агент Микола Гоголь - Петро Кралюк
На користь такої думки працює й поширена версія, нібито головну сюжетну лінію «Тараса Бульби» Гоголь запозичив із родинного переказу Миклухо-Маклаїв. Із цього роду походив відомий дослідник Микола Миклухо-Маклай, дядько якого по батьковій лінії навчався і товаришував із Миколою Гоголем у Ніжинському ліцеї. Майбутній письменник ніби зацікавився родинними переказами Миклух. Згідно з ними, предок Миклух Охрім Макуха (саме так початково звучало їхнє прізвище чи прізвисько) був курінним отаманом на Запорожжі. Разом з ним проти польської шляхти воювало троє його синів — Омелько, Назар і Хома. Назар закохався у шляхетну панночку, перейшов на бік поляків і сховався в обложеній козаками фортеці. Брати викрали зрадника. Проте на зворотному шляху натрапили на варту. Хома загинув у нерівному бою, а Омелькові з бранцем вдалося втекти. Курінний власноруч стратив зрадливого сина.
Слово «макуха» в українській мові означає ви́чавки — побічний продукт після вичавлення олії з насіння олійних культур шляхом пресування. Проте воно має й переносне значення: недотепа, некмітлива людина. Саме такий сенс могло мати прізвисько ймовірного прототипа Тараса Бульби, якщо Гоголь і справді скористався родинним переказом Миклух. Тоді цілком зрозумілим стає «смішне» прізвище головного героя повісті.
Але чи так це? Гоголь не міг не знати специфічного козацького гумору. Козаки, демонструючи іронічне ставлення до життєвих реалій, часто давали один одному смішні прізвиська, що ставали прізвищами. Це було одним з елементів козацької культури.
Тому не обов’язково сприймати «пусте» й «зневажливе» прізвище (чи прізвисько) головного героя повісті як розвінчання. Можна в цьому побачити континуацію козацьких традицій. На те саме можна списати й деякі інші гумористичні моменти в зображенні Бульби, наприклад його надмірну — аж двадцятипудову — вагу.
Проте Едита Бояновська, інтерпретуючи образ Тараса Бульби в негативному плані, звертається не лише до окремих розвінчувальних деталей. Каже вона і про речі концептуальні. У неї читаємо: «Якщо в “Тарасі Бульбі” ідеалізуються козаки, їхня війна з поляками і їхня ідеологія войовничого націоналізму, то водночас і постійно підважуються. Крещендо шовіністичного козацького дискурсу в тексті співіснує зі стабільним потоком дисгармонійних підтекстів, що роблять цей дискурс якщо не порожнім, то принаймні підозрілим. Ці підтексти іронізують з націоналістичної ідеології та славного образу козаків. Те, що здається святою та справедливою війною, має дуже бридке походження. Тарасове розп’яття на хресті є наслідком безлічі злодіянь — таких, як підбурювання до війни та синовбивство — і водночас врівноважується християнським символізмом навколо образу Андрія. Козацьким проявам героїзму в битві
за Дубно передує комічне зіткнення з дубенськими жінками й дике ставлення козаків до неозброєних людей. Було б спрощенням вважати ці негероїчні та непривабливі аспекти зображення козаків спокутуваними їхніми подальшими сміливими подвигами та мучеництвом. В останній главі, в обставинах захисту Тарасового загону всередині фортеці й захоплення Тараса, закладено підтексти радше відплати, ніж спокути». Дослідниця вважає, що Тарас Бульба в повісті постає як синовбивця. Він не лише вбиває Андрія — з його вини гине й Остап. Синовбивство веде до згасання роду. А це ні в ХІХ ст., ні — тим паче — в реаліях більш ранніх часів не могло бути сприйняте позитивно.
Проте треба враховувати, що Гоголь жив у добу романтизму, коли популярною стала національна ідея. Жертовність заради цієї ідеї стає чи не найбільшою цінністю, а національна зрада — найбільшим гріхом. Синовбивство задля блага народу не сприймалося негативно. Тим паче що існував біблійний зразок — готовність Авраама вбити свого сина на повеління Бога. А для романтиків голос народу і був голосом Божим. Недаремно Тарас Шевченко в наведеному вірші-присвяті Гоголю акцентує увагу на синовбивстві Бульби і сприймає це як вияв високої національної жертовності. Сам Шевченко у поемі «Гайдамаки» теж змальовує зразок подібної жертовності: Гонта вбиває своїх синів, бо вони стали католиками.
Та все ж не варто відкидати думку Едити Бояновської про те, що підстави розглядати Тараса Бульбу як негативного персонажа таки є. У тексті гоголівської повісті справді є чимало характеристик цього героя, які його розвінчують.
Варто звернути увагу на кличку Тарасового коня: як у першій, так і в другій редакції він іменується Чортом. Дивний вибір імені коня позитивного героя — особливо для Гоголя, у творчості якого простежується ненастанне змагання світлих сил із силами нечистими. І взагалі, якщо виходити з українських фольклорних джерел (а їх письменник добре знав), то кінь — вірний друг козака. А тут — Чорт!
Однак чортівня на цьому не закінчується. Козаки на чолі з Бульбою та його синами їдуть на Січ. У першій редакції — ніби між іншим — звучить фраза: «Козаков было тринадцать человек». Чортова дюжина! Можна не надати цій фразі значення, подумати, що вона з’явилася в Гоголя мимохідь. Але чи так це? У другій редакції сказано, що козаків було десятеро, окрім Бульби та його двох синів. Знову виходить число тринадцять. Не виключено, у другій редакції письменник свідомо маскує чортову дюжину, щоб лише вдумливий читач зрозумів, що й до чого.
Вимальовується промовиста символічна картина: Бульба їде на Чортові (тут напрошується паралель із поїздкою Вакули, персонажа «Ночі перед Різдвом», до Петербурга) й очолює чортову дюжину козаків.
Чи не є це міткою Гоголя? Чи не прагне він таким чином натякнути читачеві: Бульба — від чорта, принаймні пов’язаний з чортом?
Згадувана Едита Бояновська вважала, що головний герой «Тараса Бульби» зображений як інтриган. Така інтерпретація має право на існування. Особливо це стосується другої редакції повісті, де Бульба організовує на Січі переворот (у першій редакції такого немає). Він, напоївши козаків, підмовляє їх виступити проти кошового отамана й переобрати його. Автор зображує цей переворот як алкогольно-комічне діяння:
«Сговорившись с тем и другим, задал он (Тарас Бульба. — П. К.) всем попойку, и хмельные козаки, в числе нескольких человек, повалили прямо на площадь, где стояли привязанные к столбу литавры, в которые обыкновенно били сбор на раду. Не нашедши палок, хранившихся всегда у довбиша, они схватили по полену в руки и начали колотить в них».
Справді, дивно й комічно виглядає, коли п’яні січові лицарі б’ють у литаври полінами.
Задурманені козаки переобирають отамана. Бо Бульбі, бач, хочеться повоювати — його ж сини ще не нюхали пороху. Саме через це він організовує переворот, а не через реальну необхідність. Звісно, хтось потрактує це як доблесне молодецтво — але з іншого погляду дії Бульби можуть сприйматися і як вияв нерозумного егоїзму, результатом якого стало кровопролиття. До того ж методи, за допомогою яких герой повісті досягає своєї мети,
