Варвар у саду - Збігнєв Херберт
Італійці XIV століття, мабуть, сприймали французькі кафедральні собори як чудові, проте чужинські творіння. Суворі силуети, напруга вертикальних ліній, безсоромне оголення каркасу й сувора екзальтація каменю мали б розсаджувати латинську любов до кола, квадрата й прямокутного трикутника, тобто до чуттєвої та дещо неповороткої рівноваги. Либонь, справа тут не лише у смакові, а й у навичках. Більш шовіністично налаштовані французькі історики мистецтва дивляться на італійську готику, як на невдалу рецепцію власного відкриття, і, на думку Луї Рео, міланський кафедральний собор, витвір багатьох століть і багатьох митців, є найхарактернішим свідченням безсилля італійських архітекторів.
Адже для них готичні будівлі Півночі були твором іншої природи, і вони дивилися на них певно з тінню страху, як на мурашники термітів. Фасад був для італійців кольоровою процесією, дещо надмірною, наче опера з хорами скульптур, мозаїк, пілястрів і вежок, а Орвієто є, напевно, одним із найдивовижніших зразків малярської концепції архітектури. Саме це породжує важко описувану суміш захоплення, збентеження й цілковитої загубленості у лісі кольорових камінців і збурунених площин брунату, золота й блакиті.
Найстарішою частиною фасаду є чотири цикли барельєфів долота численних митців, переважно пізанських і сієнських, чотири великих карти загальною площею у сто дванадцять квадратних метрів, які читаються зліва направо і розповідають про сотворіння світу, генеалогію Давидову, діяння пророків і Христа та Страшний Суд.
Розповідь патетична, а водночас сповнена простоти. Виявляється, що в камені можна виразити сотворіння світла (вказуючий перст Творця, променисті лінії та задерті голови ангелів). Найгарніше представлено народження Єви. Присадкуватий довговолосий Бог Отець виймає приспаному Адамові ребро, а в наступній сцені ми бачимо Праматір — вона схилила голову, сповнена чистоти й солодкості. Далі пророки розгортають сувої, демони тягнуть вервечку засуджених, і скрегіт зубовний перемішаний зі співом ангелів, які сидять на гіллі генеалогічних дерев.
Величезна мереживна розета, вигаптувана у мармурі, радше створює враження різьби по слоновій кості, ніж елементу монументальної архітектури. Площини фасаду схоплені не лише кольором, до цього долучається ще й гідна мініатюриста докладність деталей, і якщо можна з чимось порівняти кафедральний собор у Орвієто, то лише з першою літерою ілюстрованого рукопису, до високого А, густого від захвату.
Гемонський звичай замикати церкви у полудень краде з ретельно обдуманого плану цінні години, тож залишається тільки дрімота в тіні, розпуста макаронів, або безцільне швендяння містом. Я обираю останнє.
Вулички, мов гірські струмки, їхня стрімка течія відкриває несподівані перспективи. З площі Il Duomo можна приплисти за відріг до Квартьєре Веккйо. Вражаюча тиша полудня. Штори опущені, місто спить, будинки теж, під тиньком підноситься й опадає повільне дихання каменів. Біля брами два чорні крісла, наче труни, сперті до стіни у столярні. Вулиці порожні, лише на невисоких мурах сплять коти. Коли торкаєш їх рукою, вони розплющують очі, в яких, мов на зупинених годинниках, полудень нерухомо зафіксований вузькими стрілками зіниць.
Поміж Порта Маджоре й Порта Романа — рештки оборонних мурів. Звідтіля Умбрію видно наче з висоти пташиного польоту: іскристий на сонячному промінні пісок Пальї, а на другому боці ріки голубе узгір’я, яке м’яко підноситься до неба на межі затертого горизонту.
Італійські міста відрізняються між собою кольором. Асізі рожеве, якщо це банальне слово здатне відтворити тон ледь червоного піщаника; Рим западає у пам’ять теракотою на зеленому тлі. Орвієто, натомість, брунатно-золоте. Це можна собі усвідомити, стоячи перед романсько-готичним Палаццо дель Пополо — могутнім шестикутником із широким балконом на підкосах, плаский дах якого наїжачений мерлонами, а чудові вікна прикрашені колонами й завитками. Палац той має колір міді, але без блиску, вогонь палає всередині — згадка про лаву.
Можна довго кружляти містом, але ніколи не втрачаєш почуття, що кафедральний собор за спиною, і його гнітюча присутність витісняє всі інші враження. Важко собі уявити, чим було Орвієто, яке нині виглядає наче додаток до кафедрального собору, напередодні осені 1290 року, коли папа Микола IV у супроводі чотирьох кардиналів і численних прелатів «posuit primum lapidem» (поклав перший камінь), як сказано у документі, й «incepta sunt fundamenta sacrae Mariae Novae de Urbeveteri, quae fuerunt profunda terribiliter» (розпочато побудову фундаментів храму святої Марії Нової, які були жахливо глибокі). Через двадцять років після початку будівництва до Сієни викликали видатного скульптора й архітектора на ймення Лоренцо Майтані, який виправив помилки конструкції, зміцнив мури і вчинив вирішальний вплив на форму та колір фасаду. Великий будівничий залишався в Орвієто до смерті? виїжджаючи, втім, то до Сієни, то до Перуджі, де ремонтував акведуки.
Запитання про авторство Il Duomo в Орвієто так само безнадійне, як запитання, хто є будівничим міста (кажу міста, а не фабричного присілка), яке виростало впродовж століть. Після доволі міфічного Фра Бевіньяте рука Лоренцо Майтані стала визначальною для концепції кафедрального собору, але після нього ще трудилися Андреа Пізано, Орканья, Санмікелі, а ці великі прізвища — наче золоті самородки у піску, адже впродовж кількох століть над храмом працювали понад тридцять архітекторів, сто п’ятдесят скульпторів, сімдесят малярів, близько ста фахівців мозаїки.
Музи не мовчали, хоча часи були аж ніяк не миру. Місто стало одним із гнізд єресі, а водночас, за іронією історії, завдяки сильним мурам, — улюбленим притулком пап. Гвельфівська родина Мональдескі зчепилася з родиною Мональдескі, які були прихильниками імператорів. Останніх вигнали з міста, де скульптори працювали над ілюстрацією буття. Обидві родини за вірогідним свідченням автора Божественної Комедії потерпають у чистилищі поруч із родинами Ромео та Джульєтти. Боротьба за вплив у місті була тривалою, Орвієто зазнало окупації Вісконті, словом, поділило долю інших міст Італії, «dolore ostello», «госпóди страждання», як казав Данте.
Єдиний ресторан, звідки видно кафедральний собор, належно дорогий, як і все, що сусідить із пам’ятками, оскільки за тінь шедеврів на макаронах треба платити подвійну ціну. Патрон худий, говіркий і має довгу індичу шию.
У меню я знаходжу вино, яке називається так само, як місто, і патрон нахваляє його ще
