Коріння Бразилії - Сержіу Буарке ді Оланда
Іноді навіть і подібні застережні заходи не були потрібні: було багато людей, які вважалися аристократами й заробляли собі на життя ручною працею, не втрачаючи привілеїв, притаманних їхньому класові. Проте цей закон не був загальним: є всі підстави припустити, що це скоріше було загально визнаним, хоча й прийнятним зловживанням, оскільки інакше не можна зрозуміти, як такий собі Мартін Франсішку ще на початку ХІХ століття дивувався, що багато мешканців Іту, будучі «всі принаймні шляхетними», займалися ремісництвом, «бо за законами королівства шляхетним людям заборонено цим займатися»[64].
Хоча цим законом не замислювалося встановити яку-небудь ієрархію різних типів ручної праці, не можна заперечити існування дискримінації, освяченої звичаями, та великої нетерпимості щодо видів праці, які не поважалися в суспільстві. Коли у 1720 році губернатор штату Мараньян Бернарду Перейра ді Берреду наказав затвердити місце служивого за Мануелем Ґаспаром, обраним на посаду інспектора палати мір і ваг, на підставі того, що він «хоча й не шляхетного походження, був вихований для служби», Сенат незабаром погодився з його рішенням та ще й скасував обрання іншого чоловіка, який «торгував сардинами та берімбау[65]».
Серед міських робітників переважала та ж сама любов до легкої наживи й до нестабільності, яка у Бразилії була найхарактернішою рисою сільської праці. Ці умови чудово віддзеркалювали явище, помічене кимось наприкінці колоніальної ери, що в лавках торговців продавалися найдивніші речі в світі: в аптеці можна було купити підкову з такою ж самою легкістю, з якою у коваля можна було купити блювотний засіб[66]. Мало хто міг усе життя присвятити якійсь одній справі та не спокуситися на іншу, зовні прибутковішу. І ще набагато рідкіснішими були випадки, коли одна й та сама справа передавалась у родині з покоління в покоління, як це традиційно відбувалося в країнах, де соціальне розшарування сягнуло вищого ступеня стабільності.
Це була одна з найсерйозніших перешкод на нашому шляху до створення справжнього класу ремісників, а не просто працівників, які мали достатньо здібностей для тих видів праці, які вимагали наявності покликання та тривалого навчання[67][68]. Іншою перешкодою, поза сумнівом, було поширення використання так званих дохідних негрів, або дохідних слуг, які працювали, маючи прості дозволи, надані сеньйорами на свою виняткову користь. Отже, будь-яка особа з претензіями на шляхетність могла отримати переваги від найбруднішої праці, не принижуючи себе та не натираючи мозолів. Спікс і Марціус[69] мали нагоду наголосити на радикальній несумісності, яка існувала між цим звичаєм і середньовічним принципом корпорацій майстрів[70], який був цілком життєздатним в Європі ще навіть на початку ХІХ століття.
Від португальських ремісницьких традицій, які навіть на території метрополії ніколи не були аж надто усталеними, саме серед бразильців залишилося не так вже й багато тих, що не зазнали б змін або послаблень унаслідок складних навколишніх умов. Як це легко уявити, найкраще зберігся звичай ремісників виконувати працю прапороносців, коли треба нести свої штандарти під час королівських процесій, що пояснюється дуже просто: прихильністю до помпезної показухи та яскравих видовищ, настільки притаманних нашому колоніальному суспільству.
Чого ж насправді не вистачало нам для успішного виконання цієї та багатьох інших форм продуктивної праці, так це, напевно, здатності до вільного та довготривалого об’єднання підприємницького класу
