Італійські казки - Автор невідомий - Народні казки

— Агов, куховарко! Зведи хутчій злодійку зі світу!

— Е, ні, вона мені подарувала мітелку, а у вас я вимітала попіл з печі язиком.

— Агов там, водоноско! Зведи хутчій злодійку зі світу!

— Е, ні, вона мені дала мотузка, а у вас я цілий вік тягала воду своїми кісьми!

Тоді відьма:

— Агов, собако! Зведи хутчій злодійку зі світу!

— Е, ні! Вона дала мені хліба, а ви мене й разу не нагодували, і я трохи з голоду не вмер!

Відьма тоді:

— Агов, брамо! Зачинися, придерж мені злодійку!

— Е, ні! Вона мені змастила завіси, а у вас вони були б зовсім переіржавіли!

І випустила Преццемоліну.

От біжить дівчина й біжить, коли бачить: якесь незнайоме село і довкола ніде нікогісінько. Сіла собі Преццемоліна на травицю, щоб хвилиночку перепочити. І враз так їй закортіло подивитися, що там у скриньці. Тільки-но підняла віко, а зі скриньки вилетіла пісня і розтанула в повітрі. Сердешна Преццемоліна аж заплакала.

Коли де не взявся Бенсіабель, зловив пісню й знов зачинив у скриньці.

Зачинив, а тоді — вкотре вже! — попросив дівчину, щоб та його поцілувала. Та Преццемоліна й цього разу відмовилась.

На другий день принесла вона скриньку відьмі. Стара мало не луснула від люті: вона ж бо гадала, що її сестра зведе Преццемоліну зі світу!

— Ти дорогою зустрічала Бенсіабеля? — запитала відьма.

— Ні, — рішуче відповіла їй Преццемоліна.

— Ну дарма. Ще побачимо, чиє буде зверху, — злісно промимрила відьма. — Слухай-но. У мене в курнику три півні: один червоний, другий чорний, а третій білий. Тільки-но сьогодні вночі який з них кукурікне — ти мені скажеш, котрий саме. Не вгадаєш, то я тебе проковтну, як шматок хліба.

Добре, що Бенсіабель випадково почув ці відьмині слова. Настала ніч. Аж ось і перший півень кукурікнув. Відьма й питає у Преццемоліни:

— Котрий півень заспівав?

Що могла відповісти бідолашна Преццемоліна, коли вона не знала? Тільки затремтіла, повернулась до стіни і тихесенько-тихесенько спитала:

— Бенсіабелю, Бенсіабелю, скажи мені, котрий з півнів кукурікав?

А Бенсіабелева кімната була через стіну, він і почув.

— А поцілуєш мене? Тоді скажу, — обізвався.

— Ні, не поцілую, — сказала Преццемоліна.

— Дарма, я тобі скажу: співав червоний півень.

Побачивши, що дівчина дуже довго не відповідає, відьма підбігла до неї та як закричить:

— Кажи, бо тут тобі й смерть!

— Червоний півень, — відповіла тоді Преццемоліна.

Відьма з люті аж зубами заскреготіла.

Аж ось знову кукурікнув півень.

— Кажи мерщій, котрий півень заспівав? — спитала відьма.

А Бенсіабель і підказав.

— Це чорного півня голос, — сказала за ним Преццемоліна.

Десь аж за годину ще раз кукурікнув півень, і відьма мерщій запитала Преццемоліну:

— А це який півень співав?

— Білий, — тепер уже сама відповіла Преццемоліна.

Лиха відьма з люті так грюкнула дверима, що вони аж розкололись, і побігла шукати Бенсіабеля, щоб помститися йому.

А Бенсіабель здогадався, що в неї на думці, й заховався за криницею. Знайшла його люта відьма, та тільки простягла руки, щоб схопити, як спіткнулася — та шубовсть у криницю! Отак і звела сама себе зі світу.

А Преццемоліна незабаром вийшла заміж за свого рятівника Бенсіабеля. І жили вони в коханні й щасті багато-багато років.

Жив у давнину король і були у нього коза, ягнятко, баранець та червона круторога корова. І дуже він любив свою худібчину. Тож і надумав узяти за пастуха чесну людину.

А в тім королівстві та жив один селянин. Чеснішого за нього світ не знав. Ніколи ще він нікого не піддурив і завжди казав тільки щиру правду. Через те його й прозвали Добродій Правдивий, чи, як кажуть в Італії, Массаро Правдивий.

Ось покликав його до себе король і передав свою улюблену худібчину в його руки.

— Паси ж мені їх усіх гарненько, доглядай пильненько, — сказав король пастухові. — Щосуботи приходь до палацу й доповідай, як там ведеться моїй козі, ягняткові, баранцеві та червоній круторогій корові.

Так Массаро Правдивий і робив: щосуботи сходив з гір, поспішав до королівського палацу, скидав свій грубий повстяний капелюх і казав:

— Добридень вам, ваша королівська величносте!

— Здоров, Массаро Правдивий! Як там моя люба кізка?

— О, звивається, мов берізка.

— А кучеряве ягнятко?

— Грається собі, мов дитятко.

— А як мій баранець?

— Він цвіте, мов романець.

— А моя червона круторога корова?

— Пасеться собі, жива й здорова.

Король задоволено кивав головою, і Массаро Правдивий знов повертався на гірське пасовисько до худібчини.

Королівські міністри бачили, в якій пошані у його величності темний мужик, і щораз дужче гнівались на пастуха. От якось головний міністр і каже королю:

— Не віриться мені, ваша величносте, що цей селянин завжди каже правду. Адже таких людей на світі не буває.

— Он як! — вигукнув король. — Та я ладен битися об заклад, що він ніколи не дурить.

— А я закладусь на власну голову, що він цієї ж таки суботи скаже вам неправду! — не змовчав міністр.

— Гаразд, — сказав король, — якщо він дурить, я накажу