Герой передмістя - Іван Степанович Керницький

3

Отак і зажив я на новій кватирі… Хоч пан Макс і здавався мені сам по собі людиною чудакуватої вдачі, проте співмешканець був з нього непоганий. А найбільше взяло мене за серце те, що не видно було по ньому ні крихти тієї гордовитости і чванькуватости, яка так прикметна деяким паничикам-студентам. Бо кажім так, чи сяк, а дистанція між нами була чималенька! Де ж тут: небо і земля! Він же парсуна, студент прав, академік, а я просто — ніщо, сіренький шпачок, штубачина з п’ятої нормалки. Проте мій неоцінений інструктор не мав мене за якесь помело, а трактував як побратима і молодшого товариша.

Ну, в пророблюванні лекцій не можу сказати, щоб він був надто акуратний, хоч і видавався часом доволі вимогливий… Тут теж, як і деінде, вилазила вже наверх його вередлива вдача. Бувало — мучить мене та й мучить, не попустить ні же тої коми, а іншим разом слухає-слухає, як я виковую напам’ять котрусь там деклінацію, а там махне рукою та й скаже:

— Ти, мой, доки ти гадаєш так баландіти?.. Тобі ще не надоїло? Кинь к чорту цю латанину та йди поґзися трохи з хлопцями, а я за той час культурно подрімаю. Не забувай, сину, що хто довго спить, в того сильно виробляється пам’ять!

Самозрозуміло, що від першого дня нашого знайомства мій неоцінений пан інструктор воєнним порядком іменував мене своїм особистим чурою, чи то пак побігущим для всяких справунків. Я бігав щораз купувати йому цигарки чи то спортову ґазету (інших ґазет пан Макс не любив читати), заносив на пошту його листи, або таки до рук самої адресатки, що мені краще виплачувалось, бо діставав шістку «на бомбони». Прекрасною адресаткою була в той час одна «кукурудзянка», панна Дарця, що мешкала на Черешневій вулиці, під 10-им числом.

Щоправда, ніколи не вживав мене до таких функцій, які принижували б мою школярську гідність: от хоч би, наприклад, не давав мені чистити своїх черевиків. Може, й тому, що єдина пара його черевиків була тоді заставлена за п'ять злотих в «Торгівлі старовиною» пана Герша Корндуфта на Городецькій вулиці, а мій неоцінений пан інструктор, рад-не-рад, мусів топтати львівський брук роз’їханими сандалами, що скидалися зовсім на Абу-Касимові капці.

У нашому мешканні ми почували себе справжніми господарями. Саму ж бо хазяйку, пані Евдокію, ніч виганяла хати і ніч до хати приганяла. Прокидалась вона геть-геть до сходу сонця, поки ще радіо заграло «Кеди раннє встайон зорже». Відчитавши напоспіху ранішні молитви, пані Евдокія збігала через сіни будити свою супряжницю, пані Кунеґунду, та її чоловіка з другого подружжя, пана Вартоломія Плішку. Пан Вартоломій, загальноповажаний на Богданівці шевських діл майстер, як і кожний чесний ремісник, що живе з праці рук, очевидячки, в таку досвітню пору ще не прочуняв був як слід після вчорашнього похмілля. Пані Евдокія мусіла прикладати чимало зусиль, а деколи й досадних штурханців (їх обривав, звичайно, запаморочений пан Вартоломій), поки вирядила цю знамениту пару з дерев’яним візком на одному колесі до Болгарів по свіжу городину.

Потім уже пані Евдокія докінчувала читати вголос решту молитов, одночасно запалювала примус, молола каву і смарувала слив’яним повидлом величезні байди куликівського хліба для мене і для пана Макса на сніданок. Само собою, не забувала теж розставити череп’я з прохарчунком для своїх котусів.

Ми ще переверталися спати на другий бік, як пані Евдокія вже мандрувала на Новий Світ, на базар! Коли ж смерком верталася струджена з базару, то, не переводячи духу, заходилась знову коло примуса, горшків, котів, і так до пізньої ночі, поки радіо не заграло «Єще Польска не зґінела».

Справді треба було дивом дивуватись, як і коли наша господиня, не розриваючись начетверо, кожний день сумлінно обслуговувала Пана Бога, і широку публіку на базарі, і своїх котусів, та й ще нас, двох гицлів, вспівала обійти, нагодувати, обшити-облатати!

А ми ~ невдячні! Ех, якою чорною зрадою відплатили ми їй за всі добродійства!

***

Коротко — це було так:

— Михайле, чуро мій вірний, — сказав одного разу мій неоцінений пан інструктор. — Скачи-но щодуху на оболоння і приведи сюди Адаська.

Позаміське оболоння, чи як воно шумно називалось — спортовий майдан Робітничого Клюбу, щодень було ареною несамовитих герців, які тут виправляла непроглядна хмара недоростків, що копали м’яч. Розшукати серед тієї комашні Адаська була річ проста: шибеник, найбільше з усіх обірваний та засмальцований, найстрашніше подряпаний, найшвидший у ногах і найголосніший в матюках — це й був Адасько, синок пані Кунеґунди з першого її подружжя. Цей малий опришок своєю страшною зброєю — катапулькою сіяв широко німий жах серед котів, собак, горобців та щонайменшої дітвори. Так само добру половину розбитих на нашій вулиці шибок сміливо можна було покласти на рахунок його катапулькової діяльности.

Цікава річ, що до мого пана інструктора цей гультіпака мав вийнятковий пошанівок. Раніше, поки ще пан Макс іменував мене своїм чурою, всі зв’язані з тією почесною службою послуги виконував якраз Адасько, звичайно, не безкорисливо, так, як я, а за частенькі хабарі то на кіно, то на морожене, то на цигарки, бо це чортеня в хлоп’ячій шкурі курило вже, як старий хлоп.

Переговори, що відбулись між Адаськом і моїм інструктором, були потайні, строго довірочні. Обидва сідали осторонь і завзято про щось перешіптувались. Так і видно було, що пан Макс до чогось-то Адаська намовляє, Адасько ж не конче радий на це пристати. Під час переговорів мій неоцінений пан інструктор двічі лазив до кишені, ніби шукаючи там переконливіших арґументів. Коли ж утретє помацав кишеню й приманливо задзвенів дрібняками, Адасько на знак згоди плюнув під «недокінчену симфонію» і заявив коротко:

— Кляво є! А то буде пацалиха!

І вітром вилетів надвір.

— Михайле, чуро мій вірний! — сказав тоді пан Макс. — Сьогодні ввечері ти будеш свідком подій величезної ваги. Я відважився на рішучий крок у боротьбі з котячим засиллям у нашій хаті! Так, вибила година чину, настав день розплати! Ось-ось, і ми здихаємось нашого відвічного ворога, що обриджує нам життя і в дослівний та метафоричний спосіб затроює повітря. Однак, я не бажав