Герой передмістя - Іван Степанович Керницький
— Так, твоя правда, — пан Макс сам про себе згідливо притакнув головою. — Ти скажеш, наприклад, що можна такі стерва позакатруплювати. Можна ж, кінець кінцем, вхопити кого Мацька за хвостюру, трахнути раз об одвірок, і готово. Що, готово?.. Де ж там, брате, готово! Ти гадаєш, що з такої живущої бестії швидко дух випреш? Куди там! Пригадай собі «Лиса Микити» третю пісню: як то Кіт Мурлика попався у сильця в війтовому курнику. Ну?.. Скільки народу тоді збіглося, ціле село товкмасило його чим хто попав, а він, падлюка, таки живий вискочив з халепи. Поцарапав війтові носа, перегриз петлю, розбив шибку і чкурнув на волю! Тьху, чортяка!
— Так, я знаю! Я тоте місце вмію напам’ять! — відважився і я нарешті докинути до розмови своє слово.
— То ж бо то і є, — пан Макс сумно поник пелехатой головою. — Ну, можна таке падло і повісити, якби на те пішло. Пригадую, дій дєдьо, земля йому пером, повісив раз кота на самісінький Великдень. За те, мовляв, що голубові горло перегриз. А небіжчик страшенно кохався в голубах. Взяв мотузок, зашморгнув котові на шию та й повісив його в садку, на сливці. А я цій екзекуції з-за плота приглядався. Котище трохи там потріпався, потріпався, і амінь. «Капут тобі, злодюжко», — сказав дєдьо. Вийняв ножика, відрізав неживого кота та й кинув його в порожну яму з бараболі, а там ще й надмогильну промову виголосив (а був, очевидячки, напідпитку, з нагоди Великодня):
«Оце ж, каже, тобі, злодюго, і кришка. Гріх важкий-преважкий взяв я сьогодні собі на душу! Нині ж світлий празник Христового Воскресенія, Ісус Христос повстав од гроба, а я, каже, із-за тебе руки собі осквернив. А в мене нині руки посвячені, бо вони свяченим яйцем розговлялися! Але ж і твій гріх кличе до неба про помсту! За що ж ти на самий святий Великдень невинній божій пташці глотку перегриз? Невинна божа пташка попід небеса літає, гуде, воркує, Бога славить, людей радує і світ веселить, а ти їй, каже, смерть заподіяв?»
Отак мій дєдьо погуторив, погуторив, та й пішов під церкву послухати гагілок. Приходить з цвинтаря в хату, а на порозі кіт з мотузкою на шиї — няв-няв! — живий, собача душа! Тут мій дєдьо лише по полах вдарився. «Ну, що ж, каже, нічого тепер не вдієш. В цісарському законі стоїть такий паліграф, що як вішальник раз обірветься, то вже другий раз не мож його підсаджувати на стричок, і треба йому життя дарувати. Так і я тобі, шельмо, цей раз дарую».
— А в нас на селі малих котенят топлять, коли ще сліпі! — сповістивши одним духом таку надзвичайну новину, я зараз же зацокався і, налякавшись своєї сміливости, засоромлено вмовк.
— Так, я знаю, що є такий звичай серед нашого простолюддя, — хмарно пробурмотав мій неоцінений пан інструктор. — Одначе, в нашому випадку це аж ніяк не привело б до бажаної мети. Приймім, що наша стара довідалась, що ми зав'язали її котусів у мішок, понесли на Залізну Воду і там їх потопили. Що ж далі?.. Прімо: можна бути стовідсотково певним, що вона після того з одчаю й пересердя якщо не сказиться, то зовсім певно ошаліє. Секундо: в приступі шалу, чи скаженини, чи взагалі в хвилевому замряченні розуму вона готова відрубати нам обом голови сікачем від капусти. Та вже найгірше, що може статися, прийде опісля: вона переболіє втрату цих паршивців, відправить за них панахиду, а там підшукає собі на виховок свіжу менажерію, для якої так само матиме і млічко, і поляндвічку, і ніжні-солодкі слова та материні пестощі. А відтак, по наших трупах, — тягнув трагічним голосом мій неоцінений пан інструктор, — по наших холодних трупах прийдуть сюди, на станцію, другі школярі, щоб так само страждати від тієї котячої зарази, як страждали ми обидва! А наша жертва крові, наша геройська посвята — все те піде намарне! Ні, ще раз ні, і тричі разів — ні! Ми мусимо придумати зовсім іншу систему боротьби з ворогом!
Коли так мій пан інструктор розгарячковано снував пляни майбутньої розправи з ворогом, «ворог», ніби навмисне його провокуючи, появився на горизонті!
Насамперед ліниво перевалився з кухні до покою здоровенний Мацько, гордий та пишний, мов турецький паша, а слідом за ним, неначе одаліски, підсувались, кокетливо виляючи хвостами, обидві його наречені — Міцька і Фіцька.
І що ж робить той зненавиджений паном Максом, до кісточок противний, осоружний йому Мацько?.. Він люб’язливо муркоче, леститься, треться об пана Макса кактусоваті ноги і взагалі проявляє наскрізь дружелюбний настрій. Так само Міцька, вона вискакує панові Максові на коліна, звивається в пушистий клубочок і закохано прижмурює зеленкуваті очі… А Фіцька, та збитошниця, вилазить на плече панові Максові, мокрим носиком лоскоче йому шию та шепче щось на вухо, а неспокійним, вертким хвостиком гладить його попід бороду.
Ну, своїм порядком, коли я таке вгледів, то й зовсім збаранів. Агій, міркую, що воно за дивовижа?.. Звідки ж тут взялася така любов? Тут ніби мій неоцінений пан інструктор заклинається, що не терпить котів навпрохід, а тут тобі така ідилля?
— А що? — спитав мене пан Макс, наче відгадуючи мої думки, і лукаво підморгнув бровою. — От і забив же я тобі цвяха в голову, чи не так? Ну, нічого-нічого, ти лише все бистро помічай і бери на розум. Тут справа ясна, народній приятелю: це ніщо інше, тільки бойова тактика, воєнні хитрощі, розумієш?
— Ні, не дуже…
— Отже так: в душі я ненавиджу це прокляте кодло, як ніхто на світі, але ж назверх і в очах нашої господині я вдаю, що страшенно люблю її котусів. З цього я виношу всякі домашні блага й пільги, як наприклад, знижку комірного, що його, до речі, я вже давно перестав платити, обильний та смачний віктунок, окремий ключ до хати і взагалі необмежене довір’я старої. І в той же час, — тут мій неоцінений пан інструктор одним махом струснув із себе котів, випростався і в пророчому надхненні підняв угору палець, — в той же час, кажу, мій ум не спить, він посилено працює, придумуючи останній і рішучий удар ворогові. І прийде час, чуєш, народній приятелю, прийде такий день, що я,
