Золоте теля - Євген Петрович Петров

— Треба бути добрим господарем, — тихо казав він, — спочатку поставимо діло як слід, тоді з'являться справжні прибутки.

А в цей час екскаватор «Маріон», знятий з електростанції, копав глибокий котлован для нового корпусу друкарні. Робота на електростанції припинилася. Будівництво обезлюдніло. Там можна було побачити лише фотографів, які метляли своїми чорними шалями.

Діло процвітало, і Олександр Іванович, з обличчя якого не сходила чесна радянська усмішка, почав друкувати листівки з портретами кіноакторів.

Як водиться, якось увечері на трускій машині під'їхала повноважна комісія. Олександр Іванович не став гаятись; кинув прощальний погляд на потрісканий фундамент електростанції, на грандіозне, світле помешкання підсобного підприємства і накивав п'ятами.

— Гм. — сказав голова комісії, длубаючись палицею у тріщинах фундаменту. — Де ж електростанція?

Він поглянув на членів комісії, які теж сказали «гм». Електростанції не було.

Зате в друкарні комісія побачила роботу в повному розпалі. Сяяли лілові лампи і плоскі друкарські машини діловито вимахували крилами. Троє з них випікало ущелину в одну фарбу, а з четвертої, багатокольорової, наче карти з рукава шулера, вилітали листівки з портретами Дугласа Фербенкса у чорній масці на товстій самоварній пиці, чарівної Ліа де Путті і гарного молодика з витріщеними очима, відомого під ім'ям Монті Бенкса.

Після того незабутнього вечора в ущелині ще довго відбувалися під відкритим небом показові процеси. А Олександр Іванович приплюсував до свого капіталу ще півмільйона карбованців.

Його маленькі злі пульси все ще нестямно билися. Він почував, що саме зараз, коли стара система господарства згинула, а нова щойно тільки починає жити, можна дуже розбагатіти. Та він же знав і те, що відкрита боротьба за збагачення в Радянській країні немислима. І він із зверхністю поглядав на поодиноких непманів, що догнивали під вивісками: «Торгівля товарами камвольного тресту Б. А. Лейбедєв», «Парча і обладнання для церков та клубів» або «Бакалейна крамниця X. Робінзон і М. П'ятниця».

Під тиском державного преса тріщить фінансова база і Лейбедєва, і П'ятниці, і володарів дутої музичної артілі «Там бубна дзвін».

Корейко зрозумів, що зараз можлива тільки підземна торгівля, заснована на найсуворішій таємниці. Всі кризи, які трясли молоде господарство, йшли йому на користь; все, на чому держава втрачала, приносило йому прибуток. Він вривався в кожну товарну щілину і виносив звідтіля свою сотню тисяч. Він торгував хлібопродуктами, цукром, сукнами, текстилем — всім. І він був один, зовсім один зі своїми мільйонами. В різних кінцях країни на нього працювали менші й більші пройди, але вони не знали, на кого працюють. Корейко діяв тільки через підставних осіб. І лише сам знав довжину ланцюжка, по якому до нього йшли гроші.

Рівно о дванадцятій Олександр Іванович відсунув убік контокорентну книгу і почав снідати. Він вийняв з шухляди обчищену раніш сиру ріпку, і, добропристойно дивлячись поперед себе, з'їв її. Потім проковтнув холодне, некруто зварене яйце. Холодні, отак зварені яйця не дуже смачні; путня, веселої вдачі людина ніколи їх не їстиме. Але Олександр Іванович не їв, а годувався. Він не снідав, а провадив фізіологічний процес введення в організм потрібної кількості жирів, вуглеводів і вітамінів.

Всі геркулесівці увінчували свій сніданок чаєм. Олександр

Іванович випивав склянку окропу вприкуску. Чай збуджує діяльність серця. Це зайве. А Корейко дорожив своїм здоров'ям.

Власник десята мільйонів був схожий на боксера, що ретельно і дуже розсудливо готується до свого тріумфу. Він дотримується спеціального режиму, не п'є, не палить, намагається уникати хвилювань, тренується і рано лягає спати — все для того, щоб в призначений день вийти на сяючий ринг щасливим переможцем. Олександр Іванович хотів бути молодим і свіжим у той день, коли повернеться все старе, і він зможе вийти з підпілля, безбоязно розчинивши свій чемодан. Що це старе повернеться, Корейко не мав сумнівів. Він зберігав себе для капіталізму.

І щоб ніхто не розгадав його другого і головного життя, він вів злиденне існування, намагаючись укластися у свої сорок шість карбованців зарплатні, які одержував за нудну і жалюгідну роботу у фінобліковому відділі, розмальованому менадами, дріадами й наядами.

Розділ VI

«АНТИЛОПА-ГНУ»

Зелений ящик з чотирма шахраями, підскакуючи, помчав димною дорогою.

На машину тисли ті ж стихійні сили, які відчуває на собі плавець, що купається в штормову погоду. її раптом збивала вибоїна, її затягало в ями, кидало з боку в бік і закурювало пилюкою, червоною від сонця, що сідало за обрій.

— Слухайте, студенте! — звернувся Остап до нового пасажира, який уже заспокоївся від недавнього струсу і безтурботно сидів поруч з командором. — Як же ви насмілились порушити сухаревську конвенцію, цей поважний пакт, затверджений трибуналом Ліги націй?

Паніковський удав, ніби не чує, і навіть одвернувся убік.

— І взагалі,—вів далі Остап, — ви не чистий на руку. Щойно ми були свідками потворної сцени. За вами гналися арбатовці, у яких ви вкрали гуску.

— Жалюгідні, мізерні люди, — сердито пробурмотів Паніковський.

— Ось як! — сказав Остап. — А себе ви, очевидно, вважаєте за лікаря-добродійника? За джентльмена? Тоді ось що: якщо вам, як щирому джентльмену, спаде на думку робити записи на манжетах, вам доведеться писати їх крейдою.

— Чому? — роздратовано запитав новий пасажир.

— Тому що вони у вас абсолютно чорні. Чи не від бруду?

— Ви жалюгідна, нікчемна людина! — заторохтів Паніковський.

— І це ви кажете мені, своєму рятівникові? — лагідно запитав Остап. — Адаме Казимировичу! Спиніть на хвилину вашу машину. Дякую вам, Шуро, любенький, відновіть, будь ласка, статус-кво.

Балаганов не зрозумів, що означає «статус-кво». Але він орієнтувався на інтонацію, з якою ці слова були вимовлені. Гидливо посміхаючись, він узяв Паніковського попід пахви, виніс з машини і посадовив на дорозі.

— Студенте, ідіть назад, в Арбатов, — сухо сказав Остап, — там на вас з нетерпінням чекають хазяїни гуски. А нам грубіянів не треба. Ми самі грубіяни. їдьмо.

— Я більше не буду! — заканючив Паніковський. — Я нервовий!

— Станьте на коліна, — сказав Остап. Паніковський так поспішно став на коліна, наче. йому підрубали ноги.

— Гаразд! — сказав Остап. — Ваша поза мене задовольняє. Вас прийнято умовно, до першого порушення дисципліни. Будете виковувати обов'язки прислуги за все.

«Антилопа-Гну» прийняла присмирілого грубіяна і покотила далі, погойдуючись, як погребальна колісниця.

За півгодини машина звернула на великий Новозайцівський тракт і, не уповільнюючи хід, в'їхала в село. Біля рубленої хати, на даху якої росла крива сукувата радіощогла, зібралися люди. З натовпу рішуче висунулася безборода людина. Безбородий тримав у руці паперіць.

— Товариші, — сердито вигукнув він, — вважаю