Конотопська відьма - Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко
Анотація до твору «Конотопська відьма» Григорія Федоровича Квітки-Основ’ненка
«Конотопська відьма» — один із найбільш відомих і важливих творів української літератури, написаний Григорієм Федоровичем Квіткою-Основ'єнком. Він є класикою української прози, що здобула величезну популярність і любов читачів завдяки своїй унікальній комічності, глибокому розкриттю народних традицій та вірувань, а також через демонстрацію того, як народне світосприйняття співвідноситься з реальними подіями.
«Конотопська відьма» — це сатиричний і гумористичний твір, що малює чудовий портрет української провінції XVIII століття. Водночас цей твір є безсмертним прикладом народного фольклору та його місця в житті простих людей. Через призму пригод, що відбуваються з головними героями, Григорій Квітка-Основ'єнко висвітлює важливі питання віри, народних вірувань, віри у надприродне, а також взаємовідносин людей з різними соціальними, моральними та етичними аспектами життя.
Історія і сюжет твору
У центрі сюжету — історія про Конотопську відьму, яка була однією з найбільш цікавих і зворушливих персонажів того часу. Відьма, яку всі бояться, а разом з тим — якій всі хочуть вірити, створює навколо себе атмосферу страху і зловісних таємниць. Вона виступає як символ давніх народних переконань, вірувань у магію, чаклунство і вплив темних сил на життя простих людей.
Історія починається з того, що на місце багатого і впливового пана приїжджає новий чиновник, для якого світ сільської громади стає майже повною невідомістю. У цьому неспокійному і настільки звичному для багатьох світі часто змішуються реальні події з вигадкою, а магічні сили отримують неабияку популярність серед місцевих жителів. Адже навіть найвищі інстанції, включаючи самого князя, виявляються схильними до віри в надприродні явища.
Саме у цей момент із надзвичайними пригодами і переживаннями знайомимося з відьмою, яка, наче з магічним ковпаком, з’являється серед простих людей. Дія розгортається у мальовничому містечку, яке живе своїм життям, де всі мають свої особливості і звички, а головне — свій погляд на світ.
Дія в романі складається з низки комічних ситуацій, пов’язаних із відьмою, її зіллям і чаклунством, але також із розумінням того, як цей світопорядок обертається для героїв і чому люди стають жертвами віри в чудеса. Квітка-Основ'єнко вдало поєднує у своїй творчості народний фольклор і реальні життєві ситуації, що робить твір справжнім свідченням культури того часу.
Мораль і соціальна сатира
У центрі твору — соціальна сатира, що відображає реалії життя, як у малих містечках, так і у великих містах того часу. Автор змушує задуматися про моральні питання, як-от: чи можна вірити в чаклунство, а чи це просто спроби людей маніпулювати один одним? Чи повинні ми слідувати за народними переконаннями, чи маємо право вибору? Однак через комічний стиль розповіді і сатиричне зображення подій, автор змушує нас уважно поглянути на ці питання, не зводячи їх до банальних стереотипів.
Важливим аспектом «Конотопської відьми» є те, як народне сприйняття та елементи віри переплітаються із соціальними відносинами. Твір не лише розглядає забобони і вірування в магічні сили, але й висміює недоліки управлінських структур і суспільні проблеми того часу. Зокрема, соціальна нерівність і жорстока несправедливість, характерні для тогочасного українського суспільства, знаходять своє відображення в комічних ситуаціях і пригодах героїв.
Гумор як спосіб досягнення глибоких істин
Григорій Квітка-Основ'єнко вміло використовує гумор як інструмент для того, щоб донести до читача глибокі соціальні та моральні теми. Його стиль переповнений іронією і сарказмом, що дозволяє не тільки показати смішні моменти з життя героїв, а й підняти питання важливих соціальних змін. Сатиричний вимір твору є важливим інструментом для дослідження того, як люди підходять до складних питань, таких як моральність, справедливість і ставлення до чужих вірувань.
Сюжет твору витримано в кращих традиціях комедійного жанру, але навіть через сміх ми можемо побачити важливі проблеми, що турбували людей того часу. Адже питання віри у чаклунство та надприродне, хоч і здаються наївними з сучасної точки зору, насправді є виявами глибоких культурних і психологічних аспектів тогочасного суспільства.
Символіка та значення
Особливу увагу в «Конотопській відьмі» слід звернути на символічні елементи, які надають твору особливої глибини. Відьма в цьому контексті символізує все те, що невідоме і незрозуміле для простих людей, але водночас це є силою, що може бути як благословенням, так і прокляттям. Вона уособлює зв’язок між миром людей і світом надприродних сил, що так чи інакше впливає на долю кожного.
Григорій Квітка-Основ'єнко через такі символи змушує читачів задуматися про те, наскільки сильним може бути вплив культури і народної традиції на поведінку людини. Водночас твір містить також критику тих самих вірувань, вказуючи на їх недоліки та суперечливість.
Твір у контексті української літератури
«Конотопська відьма» є важливою частиною української літературної спадщини. Вона відображає культуру та світогляд українців XVIII століття, їхні прагнення, конфлікти, а також тісний зв’язок з природою і магією. Цей твір не тільки знайомить нас з побутом і віруваннями того часу, а й дає можливість відчути емоційну атмосферу села та містечка, їхні звичаї і традиції.
Для всіх, хто хоче дізнатися більше про цей чудовий твір, ми запрошуємо відвідати readbooks.com.ua, де можна знайти «Конотопську відьму» Григорія Квітки-Основ'єнка в різних форматах для читання. Відчуйте на собі магію народного гумору та соціальної сатира, і пориньте у цей чудовий твір, що сповнений не лише пригодами, але й глибокими роздумами над важливими життєвими питаннями.
Григорій Квітка-Основ’яненко
Конотопська відьма[1]
Посвящается Михайлу Якимовичу Бедряге
I
Смутний і невеселий сидів собі на лавці, у новій світлиці, що відгородив від противної хати, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха. Хоч парень собі і чепурний був, а тут і у неділеньку святу не брав білої сорочки, та й — прощайте у сім слові — китаєвих синіх штанів на ніч не знімав, так, сердека, у них і ночував, рад-рад, що за північ допхався додому; а там чи заснув, чи ні, вже його, ще сонце не сходило, збудили. Зараз схопивсь, випозіхався, вичухався, помоливсь богу, нюхнув разів тричі кріпкої роменської кабаки, прослухав, що йому читали, дав порядок і, зоставшись сам у світлиці, сів на лавці: голова йому нечесана, чуб не підголений, пика невмита, очі заспані, уси розкудовчені, сорочка розхристана; край його на столі люлька і гаманець, каламар, гребінець і повна карватка ще торішньої дулівки, що ще звечора наточила йому Пазька у пляшку, а він, хоч і насипав у карватку, щоб то, знаєте, з журби випити, та як зажуривсь знова, та й забув, так і ліг та й заснув; та й тепер, уставши, не дуже на тую дулівку квапився, бо ще нове лихо зовсім його скрутило, і він і сам себе з журби не тямив.
Яке ж то там йому лихо зіклалося й від чого така журба його узяла? Але! тривайте лишень, я вам усе розкажу: і відкіля він так пізно приїхав, і зачим не дали йому добре й виспатись. Ось кете лишень кабаки, в кого міцніша, та й слухайте.
Пан сотник Уласович був чесного і важного роду. Таки хто скільки не зазна, то сотенною старшиною усе були Забрьохи; а діди і прадіди Микитові усе були у славному сотенному містечкові Конотопі сотниками; так від отця до сина так сотенство і переходило. От як і старий Улас Забрьоха, таки сотник конотопський, як помер… і що то жалкувало за ним козацтво! Та таки і усі люди, і старе, і мале, усі плакали. А як ховали, так труну його несли через усе село на руках, мов дітського батька, та біля церкви й поховали і добре на усіх обідах пом’янули. Як же відпили сорочини і громада зібралася на пораду, кого начинити сотником, то усі ув один голос і гукнули: «А кому ж будь? Уласовичу, Забрьощенку; якого нам луччого ськати?» Оттак-то й настановили його сотником, і став він із Забрьощенка вже й сам Забрьоха.
От він, поховавши батька, сюди-туди огледівсь, аж вже йому годів двадцять п’ять; нігде дітись, треба женитися, треба дівки ськати… Батько-бо його, старий Улас, був собі скупенький, і коли, було, Микита, як озьме його за серце, стане батька прохати, щоб його оженив, то старий насупить брови, зирне на нього сторч та скаже: «Нехай лишень виясниться, бач, нахмарило. Який тепер сякий-такий син жениться? Бач, хліб дорогий, по п’яти алтин мішок, та й тісно нам буде, як тобі жінку озьмемо: тільки і є, що хата з кімнатою, та через сіни противна хата, та й годі; де мені вас містити з дітворою, що вже знаю, що так і обсипле. Нехай лишень опісля подумаємо». То, було, Микита почухається та з тим облизнем і піде. Тепер же, як старий вмер, йому своя воля. Зараз узявши противну хату, перегородив, от йому є й світлиця, є й простор. Далі став дівки ськати і сів думати. Вже на яку-то він не думав? Перш би то так, що й де! Зараз на чернігівську протопопівну закинув та й сам злякавсь від неровні: одної одежі на два воза не вбереш, а намиста, кажуть, мірками батько відсипле; та таки й нічого: там і богослови їли печені гарбузи, так нашому братчику нічого туди квапитись. От він і спустивсь нижче, перебирав-перебирав, думав-думав… далі як сплесне у долошки, як загомонить сам собі у хаті: «Отсе так! Отсе моя! Хлопче! Сідлай мерщій коня!» Чи зібравсь, чи ні, мерщій наш Уласович сів на коня… і як затупотів, так тільки що оком його заздриш.
Куди ж то він так потяг прудко? Еге! Колись-то, десь-то на ярмарку бачив він хорунжівну Олену, от що на Сухій Балці хутір, прозивається Безверхий. Він, дивлячись тогді, дуже дивувався, що дівчина й молоденька, а купує борошна багацько; а як став розпитувати людей, так йому й розказали, що у неї нема ні батька, ні матері, а тільки самий брат; що вона хазяйка невсипуща, сама й около коров, сама й у полі при косарях і при женцях, а зимою у винниці сама догляда і се борошно окупує на винницю. Брат її, хорунженко, хоч парень і молодий, та не хоче женитись, а дума у ченці, бо як був недуж, так обіщавсь: «Коли, — каже, — видужаю, то піду у ченці, віддавши сестру заміж». От і видужав, і дожида доброго чоловіка, щоб йому і господарство, і сестру віддати, і вже ні до чого йому діла нема, усе тільки книжки чита, а Олена за нього усюди по господарству поворочується.
От туди-то потяг наш пан сотник Забрьоха. Не взяв же його й чорт на вигадки! Чує кішка, де сало лежить: одно те, що дівка здорова, молода, оглядна, чорнобрива, повновида, а худоби-худоби — так батечки! Свій хутір, лісок, винничка, млинок, вітрячок, а скотини та овечок — так нічого й казати! І усе то їй достанеться. Затим-то так наш Уласович і поспіша, що й коневі не дасть здихнути, і сам, не обідавши, тридцять семисотних верст, іще з гоном, не спочиваючи, переїхав, і як добіг до того Безверхого хутора й устав з коня біля хорунженкової хати, так так і хитається, мов п’яний, а я ж кажу, що він і не обідав нігде.
Поздоровкавшись з паном хорунженком і посідавши у хаті, от наші і розговорились промеж себе і признались, що ще й батьки їх промеж себе дружили, то і їм треба не цуратись один одного. Далі хорунженко питав пана сотника, що куди його бог несе і зачим? Зараз наш Уласович і став брехати, бо старі люди
