Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія - Террі Гудкайнд

Вони сказали, що це його обов'язок.

Злісна магія Сестер розрізала його, як розпеченим лезом. Йому здалося, що очі вибухнули в голові від болю, яку він відчував. Прив'язаний до кілків на землі в центрі їх нечистого кола, він тріпотів в жаху, думаючи, що ж вони з ним зроблять.

Він боявся цього.

Ніколас посміхнувся.

Навіть ненавидів.

Він боявся болю, — болі, якої вони йому завдавали, і того болю, який ще заподіють. Сестри сказали, що це його обов'язок, в ім'я великого добра. Вони сказали, що його здібності перевершують його відповідальність.

Чарівник примружив очі і подивився, як Наджар пов'язує руки бранцям за спиною.

— Спасибі, Наджар, — промовив він, коли той закінчив.

— Мої люди вже повинні бути там, Ніколас. Я наказав послати достатньо людей, щоб вони не змогли втекти. — Командир посміхнувся. — Турбуватися немає про що. Загін напевно вже повертається з ними.

— Подивимося, подивимося, — звузив очі Ніколас.

Він хотів побачити це сам. Власним зором — нехай навіть через чужі очі.

— Побачимося завтра, Ніколас, — позіхнув Наджар, прямуючи до дверей.

Чарівник відкрив рот, зображуючи позіхання, хоча зовсім не позіхав. Просто було приємно потягнути щелепу. Іноді він відчував у тілі деякий застій.

Ніколас закрив за Наджаром двері і засунув засув. Це була формальна дія, що додавала страху людцям, в ній не було необхідності. Навіть зі зв'язаними руками все, що могли зробити ці люди — накинутися, перекинути його на підлогу і бити ногами. Але перед цим вони подумають, вирішать, що їм слід робити, а що ні. Простіше не думати. Простіше не опиратися. Простіше виконати все, що скажуть.

Простіше померти, ніж жити.

Життя вимагає сили. Боротьби. Болю.

Ніколас ненавидів їх.

— Ненавиджу жити: жити, щоб ненавидіти, — вимовив він в зблідлі перед ним особи.

За вікном небо затягнули сірі хмари, сонце зайшло, і ніч огорнула їх. Скоро він буде з ними.

Він відвернувся від вікна і глянув на людей перед ним. Скоро вони всі будуть там, серед них.

Ніколас схопив одного з безіменних людей. За допомогою мускулів, накачаних темним мистецтвом Сестер, він підняв чоловіка в повітря. Той закричав, здивований тим, що його так легко підняли. Він відчайдушно засмикався, намагаючись вивільнитися з чіпких рук. На цих людей не діє магія, інакше Ніколас би використав її, щоб підняти їх у повітря. За відсутністю іскри їх доводилося піднімати руками.

Чарівникові було все одно. Як вони опиняться на кілках, було не важливо. Було важливо тільки те, що трапиться з ними після цього.

Ніколас ніс кричачу від жаху людини в інший кінець кімнати. Решта забилися в протилежний кут. Вони завжди товпляться в кутку, як курчата біля годівниці.

Міцно обхопивши людину за груди, Ніколас підбіг до кілків.

Очі чоловіка округлилися, рот відкрився. Він судорожно зітхнув і схлипнув, коли Ніколас, піднявши його, посадивв на кілок.

Хрипке дихання вирвалося з горла чоловіки, коли гострий кілок проткнув його нутрощі. Він все ще був у руках Ніколаса, боячись поворухнутися, боячись повірити, що це відбувається з ним, боячись повірити, що це правда… намагаючись переконати себе, що це не може бути правдою.

Ніколас обрушився на бідолаху всім вагою. Його спина була так само пряма, як і дошка, до якої були прибиті кілки. Лоб чоловіки зорали зморшки, він скорчився від болю, ноги намагалися дотягнутися до підлоги, що опинилася дуже далеко.

У цей момент Ніколас проник в його розум, одночасно скорчивши пальці і вислизаючи з власного тіла… проникаючи в саму суть живої істоти, в його розрізнені думки, відчуваючи його біль і жах… знаходячи владу над ним. Проникнувши в свідомість цього чоловіка, Ніколас вилучив його суть.

У сплаві руйнуючої і творчої сили, яку Сестри обрушили на нього, Ніколас народився новою істотою. Він став тим, ким ніхто до нього не був, — він став тим, ким його хотіли створити.

Сестри дали йому силу, якої не мала жодна з них. Вони наділили чарівника неймовірною доти здатністю: здатність проникати в думки живої людини і забирати його дух.

Він притиснув кулаки до живота і вдихнув життя і смерть, серцевину душі цієї людини. Ніколас відчув легкий жар, коли чужий дух з'єднався з його. Чародія п'янило відчуття наповненості чужим духом.

Ніколас кинув померле тіло і попрямував до вікон. Голова крутилась від хвилюючого почуття, що подорож тільки починається і далі сила його тільки збільшиться.

Він знову вдавано позіхнув. Позіхання Ніколаса було особливим, розриваючи барабанні перетинки криком більш оглушливим, ніж якщо б він кричав на повний голос. В очах попливли уявні картинки. Він насилу задихав, переносячись в ліси, де ховається його мета.

Чарівник відвернувся від вікна і схопив жінку. Вона, плачучи, благала його не робити цього.

— Але ж це ніщо, — сказав Ніколас. — Ніщо, в порівнянні з тим, що виніс я. Ти навіть не уявляєш, що я виніс.

Його оголеного поклали в центр кола, намальованого на землі цими огидними жінками, і проткнули кілком. Для них він був нічим. Він не був чоловіком, чарівником. Нічим, крім сирого матеріалу, плоттю і кров'ю, насиченою даром — якраз тим, що їм було потрібно, тим, що вони шукали в попередніх дослідах.

Він володів даром, і його обов'язок полягав у тому, щоб принести дар у жертву.

Ніколас був першим, хто вижив після їх дослідів, але не тому, що Сестри дбали про нього. Ні, не тому.