Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

Оскар обернувся — на виступі показалися Юпанові воїни, за якими йшли Макс Пеппер, Гаррі Босуелл і Гумбольдт. Учений ніс на руках тіло рудоволосої жінки.

Рвучко схопившись, Оскар кинувся допомагати встановлювати трап. І ось уже Гумбольдт і решта на палубі «Пачакутека». Учений обережно поклав жінку і квапливо сказав:

— Елізо, заради всього святого, швидше!..

Чаклунка кинулася до Волкріс, а Гумбольдт, помітивши свою племінницю, мимохіть усміхнувся: «Привіт, дівчинко! Очуняла? Як почуваєшся?» При цьому на його обличчі відбилася невимовна полегкість.

— Уже краще, дядьку, — відповіла дівчина. — Тільки паморочиться у голові, і я нічого не пам’ятаю. Здається, я стояла на палубі і стежила за вашим поєдинком, а потім… нічого, тільки чорнота…

— Оскар розповість тобі про все, що сталося за цей час… — Він стримано кивнув і одразу звернувся до верховного жерця: — Високоповажний Юпане, розпорядіться якомога швидше відвести судно якнайдалі від розколини!

І справді: з надр гори донісся страхітливий гул, немов ось-ось почнеться виверження вулкана. Вітер приніс із боку розколини знайомий огидний запах.

Жрець уривчасто віддав кілька розпоряджень, і екіпажі всіх трьох суден негайно взялися до діла. Їм треба було не тільки підготувати кораблі до польоту, а й усунути пошкодження на «Пачакутеку», викликані зіткненням із легким судном, на якому прибули Волкріс і Макс.

Оскар коротко розповів Шарлотті про її викрадання і події в підземеллі до того моменту, коли він виніс її з тунелю, переправив на борт корабля і довірив опікуватися Елізі. Що трапилося з Волкріс, чому вона вся скривавлена й поранена, і чому такі пригнічені Гумбольдт, Макс Пеппер і Гаррі Босуелл, він поки уявлення не мав.

Нарешті запрацювали гвинти, і «Пачакутек» став неквапливо віддалятися від скелі. І вчасно. Судно не пройшло й п’ятдесяти метрів, коли підземний гул перетворився на дзижчання і свист, гучність яких стрімко зростала. Оскар завмер від здивування.

Із розколини в скелі сипонули велетенські комахи, їх були тисячі. Протягом кількох секунд майданчик і весь обрив під ним перетворилися на киплячу масу огидних тіл, що хаотично пересувалися, вищали і кричали. Тут були «воїни», «розвідники», «слуги», старі й молоді комахи, і всі вони мчали в одному напрямі — на схід. Тиснені своїми ж родичами, багато з них зривалися зі скель і гинули в прірві, але на їхньому місці з’являлися все нові й нові особини.

«Підземні» покидали своє стародавнє лігво, і такого великого переселення навколишні гори, мабуть, не бачили багато мільйонів років.

Юпан здійняв руки до небес.

— Королева Нижнього світу мертва! — торжествуючи, прокричав він. — Пророцтво збулося!

Жрець затягнув пісню своєю мовою, і її пронизливі та сумні звуки полинули над ущелиною. Один за одним його воїни підхоплювали мелодію, поки їхні голоси не злилися в єдиний хор. Індіанці на сусідніх кораблях теж долучилися до співу. Це був проникливий, абсолютно особливий момент. Він сів поряд із Шарлоттою і відчув тепло її плеча.

Раптом «Пачакутек» оповило дивне, ще небувале світло — немов корабель в одну мить спалахнув червоним полум’ям. Призахідне сонце, продершись крізь хмари, посилало свої скісні промені мало не з-за обрію, і вся долина поринула в осяйний туман. Світло було таким яскравим, що Оскар на мить примружився.

Коли ж він знову розплющив очі, то вирішив, що марить наяву. Сонячні промені пронизували руде волосся Волкріс, перетворюючи його на вогняний вінець. Містичне сяйво огорнуло всю її нерухому постать.

Юпан стояв абсолютно нерухомо, дивуючись небаченому явищу. Лише час від часу він переводив погляд із Шарлотти на жінку-войовницю і назад і нарешті укляк перед Волкріс.

— Інті К’анчай! — розгублено промовив він.

Шепіт хвилею прокотився серед його почту. Не вірячи власним очам, вони дивилися на сяючий образ, а потім услід за своїм духовним вождем впали ниць.

Оскар спохмурнів. Інті К’анчай? Він уже чув це словосполучення тоді, коли вони тільки що дізналися, хто такий Юпан. Що воно означає?

Раптом у нього перехопило дух. Не може бути!

Він розгублено поглянув на Шарлотту, і та кивнула у відповідь. Обидва думали про те саме.

Весь цей час вони помилялися. Не Шарлотта була Сонячною Королевою, а Волкріс. Так-так, вона з самого початку була нею, не підозрюючи про своє призначення! Все зійшлося. Королева, котра прибула з-за моря, з волоссям, що горить, як призахідне сонце. Королева-войовниця, та, що розпочала боротьбу з уку пача і знищила їхню повелительку. Королева Світла, що повернула заклиначам дощу їхню волю і подарувала їм новий золотий вік, — але заплатила за це своїм життям.

Останній проблиск — і сонце сховалося за горами.

Три дні по тому

Волкріс була мертва.

Її серце зупинилося тієї миті, коли сонце сіло за гори. Навіть Еліза не могла запобігти неминучому. Майже годину вона намагалася вдихнути життя в холонуче тіло жінки, але і їй врешті-решт довелося відступити.

Ніколи більше велика войовниця не змахне своїм дайто. Вона віддала себе, щоб могли жити інші. Ніскільки не прагнучи до того, вона стала частиною історії цього народу, і навіть більше — легендою.

Три дні на площі перед Храмом Сонця горів поминальний вогонь. Три дні мешканці Ксі’мала тяглися нескінченною процесією, щоб попрощатися з Волкріс і провести її в останню путь. Її меч зайняв почесне місце в залі храму — поруч із кігтем Королеви Нижнього світу, свідченням того, в якій нерівній боротьбі здобуто перемогу.

На світанку четвертого дня індіанці поклали її тіло в повітряний корабель і відправили його у вільний політ. Похоронне судно мало доправити Сонячну Королеву в чертоги Інті, бога Сонця. Корабель, відірвавшись від землі на головній площі, піднімався все вище і вище, де його підхопив вітер