Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

— Це зробив ти?

Неголений чоловік у піджаку, з-за дверей «рішення проблем і збирання інформації».

— Я, — сказав він.

Тут жили милі люди. Цілий поверх своєї вежі вони відвели для своїх маленьких свят. З обірваними гірляндами, з клаптями кульок та барханами конфетті, з величезною новорічною ялинкою в центрі. Я ввійшла туди.

«Це буде гарний рік», — прочитала на гірлянді. — «Для всіх нас».

І різко обернувшись, вистрелила в Дикого Пса. Він цілився в мене, але сам упав поряд із мертвою фігуркою в чорному камзолі з весільного торта.

Я розсунула двері ліфта, натягла рукавички й стрибнула, ухопившись за трос, щоб зіслизнути донизу.

— Бом, — сказав ліфт на першому поверсі. — Перший поверх.

Пси, що засіли за барикадою біля входу, озирнулись і побачили в ліфті Крихітку.

Вона навіть не посміхалася до них, закопиливши губки та набурмосившись.

Були Пси, і немає Псів.

Сходами на саму гору. На поверх із моторами ліфтів. До тих, хто пильнував, аби Крихітка не опинилася в шахті ліфта.

Були, і немає.

Навіть на незаселеному поверсі мене зустріли п’ятеро псів. Померлі серед порожніх кімнат, битого скла і сміття. Вони впали в купу пилу, що злетіла догори і за хвилину кружляння перетворила їх на сіре, поросле мертвим мохом каміння.

А на наступному поверсі мене зупинили два бойові роботи. Перші, створені в цьому світі, ще незграбні, ще не важчі за сто кілограмів, зі смішними кулеметами, замість рук. Вони стояли біля жовтих дверей поверху, над купою розстріляних ними Псів.

Попереджувальний брязкіт:

— Дозвіл!

— У мене його немає, — сказала я.

— Хто там ще? — через ледь прочинені двері й одразу ж:

— Дитина?

— Майже, — сказала я. — А ви?

— Я створив їх, — сказав сивий чоловік у білому халаті.

— Навіщо?

Я ступила в його лабораторію, завалену залізними тілами роботів-невдах, котрі вміли ходити, але не вміли стріляти, або вміли стріляти, але не вміли говорити.

— Ти запитала навіщо?

Я шукала свого друга.

— Тому, що люди не повинні гинути.

Я шукала його не для того, щоб просити допомоги. Мені просто хотілося сказати йому: «0! Привіт!»

— Але Бойовим Роботам теж не слід гинути.

— Дурниці, — сказав чоловік. — Як їм не гинути, якщо я створюю їх саме для війни?

Мого друга тут ще не було. Чоловік у білому халаті ще не створив його.

— Тобі подобається? — запитав він, зірвавши покривало з залізного павука з чорним кулеметом під низьким черевом. З ногами-лезами.

— Ні, — відказала я. — Мій друг Бойовий Робот зовсім інший.

Ще один Дикий Пес.

«Ви ще можете купити тут квартиру» — плакати на поверсі з забіленим в ремонті склом.

«І знайти тут ще трьох мертвих Псів», — дописала я, залишаючи його.

І ще один.

— Агов!!!!!

— Є хтось?! — гукнула я.

— Егей-ей-ей!!!

Він був останній.

— Усі? — запитав Пес, що стояв під вежею.

Мій милий любий Цуцик.

— Так, — усміхнулася я. — Ти мене похвалиш?

Він хитнув головою і подав знак своїм людям, що почали вилазити з машин та збирати залізні огорожки зі знаками «стоп», щоб до вежі могли під’їхати машини швидкої допомоги.

На нього чекала важка ніч. Ніч між убитими людьми, що їх убили Пси, та Псами, яких убила я.

— Я не зможу провести тебе, — сказав він.

— Я розумію, — відповіла я. — Бувай?

— Бувай, — сказав Пес.

А Залізний Чоловік підморгнув мені.