💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фентезі » Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Читаємо онлайн Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
ж як вчасно я сюди потрапив!

Глава 3

Канікули, які почалися так сумбурно, налагодилися — дядькове зілля зіпсувало мені апетит, зате помітно покращило характер. Ніколи б не подумав, що коливання Джерела аж так сильно впливають на мій настрій.

Це було дуже своєчасно, оскільки дозволяло мені без роздратування сприймати дітей. Ні, я не проти дітей, але три[1] роки тому, коли ми були на рівних правах, ця дрібнота мене так не діставала (тоді їх увага була, переважно, сконцентрована на батьках). Тепер же маленька Емі вчила мене розпізнавати кольори. Підводила до якоїсь квіточки, тицяла в неї і казала:

— Ось цє — куряця сяпота!

Мене ж більше хвилювала не ботаніка, а зоологія: вітчим наклав на вікно моєї кімнати якесь закляття, яке відвертало бджіл, але тварюки брали своє надворі. За три дні мене ще ніхто не вкусив, але я боявся, що таке щастя довго тривати не може.

Лючик бігав навколо, щасливий і сяючий, і говорив про все, тобто — взагалі про все. Це був справжній потік свідомості, сенсу якого я не вловлював, навіть коли дуже намагався. Незвичайна поведінка для восьмилітнього хлопчика. Якщо так виглядає пробудження білого Джерела, то як же виглядало пробудження чорного? Я намагався пригадати, чим діставав оточуючих у його віці.

— Знаєш, а ти на початку пробудження намагався усіма командувати, — пригадав Джо за обідом, проводжаючи свого малого повним ніжності поглядом. — Буквально всіма, навіть кішками. Це було так мило…

Добре, що ці події не відклалися у мене в пам’яті.

Два дні я проявляв чудеса витримки і самоконтролю, навіть найбільш прискіпливий емпат не зміг би сказати, що я чимось затьмарюю образ Геніального Старшого Брата. На третій день дядько Ґордон, як і обіцяв, озвучив ідею про експедицію. Ми пили чай на веранді, яка тепер також відвертали бджіл. Настирливі тварюки підлітали до межі дії закляття і зависали там з багатозначним дзижчанням. Я поливав млинці медом — бджоли мені не подобалося, але солодке я любив, а те, що ласощі було віднято у ненависних комах і здобрено їхніми трупами, лише покращувало їх смак.

Мати поставилася до пропозиції дядька без ентузіазму.

— Томас приїхав відпочивати…

Я відірвався від млинців:

— Але, мам! Це ж Острів Короля!

— До того ж, хлопчик зможе трохи заробити, — прогугнявив дядько вглиб горнятка.

Гроші? Над цим аспектом експедиції я ще поки не думав.

— Скільки вони платять? — зацікавився Джо.

— Сімнадцять крон за тиждень, — повідомив дядько. — Плюс — триразове харчування.

Півсотні крон за три тижні! Мабуть, мій погляд сказав за мене все: я вже бачив ці гроші, уже відчував їх вагу у своїх руках. Мама важко зітхнула.

— Та перестаньте, Міллі! — посміхнувся дядько. — Всього лиш місяць. У вас ще буде час насолодитися одне одним.

— Ти поїдеш на острів з привидами? — округлились очі Лючика.

— Не бійся, малий, — поблажливо посміхнувся я, — якщо вони з’являться, твій брат їх всіх запечатає!

— Там нічого не стається вже сто років, — став на мій бік вітчим.

— Але там сто років уже ніхто і не живе, — багатозначно заперечила мати.

Вони ще трохи посперечалася, але останнє слово, як завжди, залишилося за мною. Чорний я чи ні? Мама позітхала і почала збирати мене в дорогу. Джо, з погано прихованим полегшенням, мішався під ногами то їй, то мені, безумно дратуючи нас обох. Одне добре — у день від’їзду в долині пішов дощ, і бджоли мене не проводжали.

Всю дорогу до узбережжя ми з дядьком їхали мовчки, але не тому, що сказати нам було нічого — стара колимага скакала вибоїнами, як тушканчик, надсадно завивала на підйомах і оглушливо деренчала на спусках; спроба спілкування в таких умовах могла коштувати язика. Нечисленні перехожі, коли ми під’їжджали, кидалися в боки і робили відвертаючі знаки, корови починали брикатися, а коні ставали дибки. Ха, це вони ще не знають, куди ми їдемо!

Наскільки мені відомо, Острів вважався забороненим завжди. При старій владі там знаходилася найстрашніша на всю Інгерніку тюрма, при новій тюрму закрили (зі співчуття до тюремщиків), але з тих часів пішло повір’я, що душі чорних магів після смерті мешкають саме там. Років сто тому навколо Острова з’явилася низка заклятих маяків, які відлякували човни рибалок печальним дзвоном. В чому причини таких суворих упереджуючих заходів, думки розходилися: одні вважали, що десь в тих краях знаходяться відчинені навстіж ворота у потойбічний світ, другі стверджували, що влада охороняє могилу Того Самого Короля, а треті, посилаючись на легенди, натякали що Король і сам зуміє себе захистити. Туристичним місцем Острів ніколи не був, цікавість до нього не заохочувалася, а його зображень я ні разу ніде не бачив.

Тим більш дивним було те, що в Краухарді з’явилися ці столичні хлюсти. Що взагалі можна шукати у місці, де ніхто ніколи не жив?

Археологи збиралися вирушити на острів із крихітного рибальського селища з дивною назвою Псячий Пляж. В кого як, а у мене ця назва викликала асоціації з трупами і відходами. На місце ми приїхали першими. Я тихо пітнів у товстому в’язаному светрі, сподіваючись, що у морі й справді аж так холодно, як мені обіцяли. Наймачі з’явилися, коли було вже за полудень. Спочатку до причалу підкотила здоровенна вантажівка, судячи за вихлопом, практично нова, а за нею — напіввійськовий позашляховик (тільки в армії використовують дизельні двигуни для таких маленьких машин). Із вантажівки вискочили вантажники і охорона, а з авто, не поспішаючи, вийшло наше майбутнє керівництво.

— Публіка при грошах, — глибокодумно зауважив дядько

Я не підтримав розмови — похмілля від протимагічного засобу було на диво неприємним.

— Більше я тобі його не дам, — заявив дядько ще на виїзді з дому, — якщо довго приймати, воно викликає галюцинації і приступи шизофренії.

Я аж захлинувся.

— Що ж ти не попередив?

— А в тебе був вибір? — резонно заперечив він. — Привертати уваги ми не будемо. Через два дні дія еліксиру закінчиться, тоді почнемо тренуватися. Попереджаю, вчитель з мене ніякий, так що на багато не розраховуй! Твоя задача — не ворожити як Кой Ґорґун, а навчитися впевнено прикликати і відпускати Джерело; особливого таланту для цього не треба. Ясно?

Я поступливо закивав (голова в мене тоді ще не аж так боліла). Ідея заробити грошей, подивитися на заборонений острів і ще трошки підучитися магії виглядала цілком привабливо. Хто ж знав, що мене буде так нудити?

Крім нас на острів збиралося ще троє робітників, судячи за одягом — не з місцевих (я маю на увазі, що в Краухарді одяг з коротким рукавом не носять навіть влітку — здоров’я дорожче). Знайомитися з нами вони

Відгуки про книгу Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: