Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

— Привіт, Томмі! Як добирався?

— Чудово!

— Привіт, Томасе. Діти готуються до твого приїзду третій день, вся околиця вже знає, що їх брат повертається. Так що не дивуйся.

Перед тим як повернути очі до співрозмовника, я глибоко вдихнув, намагаючись швидко досягти того спеціального стану, який зазвичай використовував у спілкуванні з клієнтами: відсторонена доброзичливість, ввічливість без фамільярності. Впевнений, зараз це мені давалося краще ніж три роки тому. Поряд з матір’ю, посміхаючись, стояв ВІН — один з трьох на весь Краухард білих магів. Мій вітчим.

— Привіт!

— Поїхали, поїхали, — заметушилися мама і потягнула мене до візка.

Я упіймав себе на тому, що, малюючи в уяві цю зустріч, моя пам’ять хитромудрим кульбітом викинула з неї людину, з якою я був знайомий більше десяти років. Тобто, жодної думки про нього у мене навіть не виникало. Напевне, ось таким чином мозок не в стані побачити те, чого не розуміє. Він поліз на козли, мати сіла зі мною, а я, посміхаючись в нікуди, все ще намагався добитися відчуття впізнавання.

Чорні і білі ніколи не сходяться в одну сім’ю. Це два різних народи, різних всесвіти. Із спільних інтересів у нас була лише їжа, навіть спали ми по-різному. Про виховання я навіть не заїкаюся: вітчим навіть сперечатися зі мною не міг, взагалі, а вже покарати — просто нереально. З моменту нашої першої зустрічі (мені було вісім, а йому — тридцять два) він був для мене «Джо», а я для нього — «Томас» (спочатку навіть «Містер Томас»), при цьому, я завжди вважав себе старшим. І справа не у магічні метафізиці — чорний Талант в мені тоді ще спав, а його білий ніколи не був надто сильним. Склад характеру, світосприйняття, особистість — все як день і ніч.

Він любив сидіти біля вогню і читати книги — я з’являвся вдома тільки поїсти. Він пестив і леліяв клумби з екзотичними сортами стокроток — я ремонтував у стодолі газонокосарку. Він привів у наш дім добродушну конячку з волохатими ногами, яка з задоволенням возила усю родину на базар і в гості по вихідних — я на перші гроші купив тарахкотливий мопед, який відчайдушно ревів і смердів спиртом, і кожної вільної хвилини викочував його на доріжку перед домом і чистив, регулював, перебирав. Так ми і пиляли одне одному нерви довгих шість років після того як мама знову вийшла заміж. Тільки зараз, відучившись три роки в Редстонському університеті, я розумію в якому гнітючому кошмарі він тоді жив. Думаю, що день, коли я отримав запрошення від Фонду Роланда, був найщасливішим днем у його житті.

— Ну, як справи вдома? — я намагався бути ввічливим.

— Добре, — мати знітилася, я терпеливо чекав на продовження, — Томасе, нам необхідно серйозно поговорити.

Коли вона називає мене повним іменем, це справді серйозно.

— І?

— У Лючика проявився талант, — вона глибоко зітхнула. — Білий.

— Вітаю!

А що ще я міг сказати? Юний білий маг — він як оголений нерв, повністю розкритий світові. Одне необережне слова, надмірно різкий погляд — і малюкові забезпечений душевний розлад. Потім він стане старшим, сильнішим, але зараз… І тут до нього в гості приїжджає брат-чорний.

— Ти розумієш… — знову ніяковіючи, почала мати.

Тепер, після трьох років у Редстоні, я справді розумів.

— Я буду обережним! — щиро обіцяв я.

Я — буду, а інші? Напевно, нема місця, яке сильніше НЕ пасує для маленького білого, ніж Краухард.

— А як же йому буде жити в наших місцях?

По хорошому, їм, взагалі, треба було звідси переїжджати, і вже давно. Мати знизала плечима:

— Ми намагаємося забезпечити умови, але з нашими прибутками на багато розраховувати не виходить.

— Невже батько нічого не залишив? Ні за що не повірю, що чорний маг не вмів заробляти на життя!

— Ти, напевно, не пам’ятаєш, при ньому ми так не жили. Заощадження були, але коли твій батько так несподівано… помер, мені не вдалося знайти, куди він їх вкладав.

Ідіотська ситуація.

— Раніше у нас була державна пенсія, але коли тобі виповнилося вісімнадцять, її перестали нараховувати.

І сім’ї з чотирьох людей залишилася тільки зарплатня шкільного вчителя.

— Тобі треба було сказати мені, я вислав би вам грошей!

Вона посміхнулася:

— Які гроші можуть бути у студента?

Справді, які в мене можуть бути гроші? Ох, гроші…

— Я би щось придумав! — Вперто заперечив є.

— Не кажи дурниць, тобі потрібно вчитися. Ти дуже талановитий! Батько пишався би тобою.

Хитромудрий план зі збільшення мого забезпечення накрився мідним тазом. Більше того, тепер у мене взагалі не вистачить духу брати у неї гроші. Це був удар… Але, якщо я і перейняв щось від білих, то це вміння ставитися до невдач по-філософськи. Дуже важлива риса! Що ж, буду просто відпочивати.

Конячка дзвінко цокотіла по каменюках, старенька бричка скрипіла ресорами. Туман потрохи блід, відкриваючи очам порослі мохом гранітні каменюки, криві ялини і зарослі переплетеного чагарника. Було літо, цвів в’юнок. Дорога пройшла невелику розколину, і перед нами відкрилися долина, досить широка, як на Краухард. На пологому південному схилі зеленіли сади, паслася на левадах худоба, весело блищали вікнами хатинки з дахами з бурого сланцю. Ще півгодини — і вдома!

Зустріч була шумною. Лючик підріс і, дарма що білий, кричав і стрибав за чотирьох. Його сестричка пам’ятала мене гірше і ніяковіла. Але в цілому… Практично, нічого і не помінялося. Все той самий сільський будиночок з акуратним живоплотом, спроби вітчима вирощувати рожі в кліматі, який підходить хіба для полину, нахабні кури по подвір’ї.

І тут в поле мого зору попали такі маленькі, весело розмальовані ящички, розкидані то тут то сам по садку.

— Що це? — здригаючись усередині, запитав я, наперед знаючи відповідь.

— Ну, розумієш, поки тебе тут не було, я подумав…

— Бджоли, — констатував я несподівано сиплим голосом.

Якщо на світі і були істоти, котрих я не зносив усією своєю сутністю, то це були мерзенні, дзизкучі, кусючі комахи. Так, мене чекає ДУЖЕ веселе літо.

Мама подавала на стіл на відкритій веранді. Я маю на увазі відкритій для всіх, геть для всіх. Крім гостей, яких ми очікували, на запах здобних булок і печених яблук з’явилися і гості небажані. Радість повернення було зіпсовано, я вже мовчу про апетит.

Бджоли поставилися до мене з підозрою. Маленькі авіатори з вдумливим дзижчанням облітали мене довкола, норовлячи поцілити у лице.

— Не бійся! — Вмовляв мене Лючик.

Білий маг — мене, ініційованого (!) чорного. Та якщо я хоч на хвильку розслаблюся… Навіть думати про таке не можна! Приборкувати своє Джерело я ще не вмію, друга спроба у мене може вийти гірше, ніж перша.