Книга кладовища - Ніл Гейман

Ніх нечасто всміхався, але після цих слів його обличчя осяяла широка й радісна усмішка.

— Я твій друг, — підтвердив він.

— Як тебе звати?

— Ніх. Це скорочення від «Ніхто».

Скарлет розсміялася.

— Яке кумедне ім'я, — заявила вона. — А що ти робиш?

— Вчу абетку, — відповів Ніх. — Переписую літери з надгробків.

— А можна мені теж?

Спершу Ніх хотів відмовити, адже всі надгробки належали йому, а потім зрозумів, як це по-дурному, бо є речі, які набагато цікавіше робити вдень із кимось. І він відповів:

— Так.

Вони копіювали з плит написи, Скарлет допомагала хлопчику вимовляти незнайомі імена і слова, а він пояснював їй значення відомих йому латинських фраз, і здавалося, промайнула тільки мить, як з підніжжя пагорба хтось погукав:

— Скарлет!

Дівчинка пхнула олівці й папір до рук Овенсу і сказала:

— Мені вже час.

— Бувай, — відповів Ніх. — Ти ж іще прийдеш?

— Де ти живеш?

— Тут, — відповів хлопчик і дивився їй услід, поки вона бігла вниз пагорбом.

Дорогою додому Скарлет розказала мамі, що гралася з хлопчиком на ім'я Ніхто, який живе на кладовищі, і того ж вечора мама переповіла це татові, а той зауважив, що уявні друзі в такому віці — поширене явище, нема чого хвилюватися, і взагалі їм пощастило жити неподалік природного заповідника.

Після тої першої зустрічі Скарлет більш ніколи не знаходила свого друга першою. За підходящої погоди батьки приводили її на кладовище, хтось із них лишався чекати на лавці й читати, а донька — плямка яскраво-зеленого, помаранчевого чи рожевого — блукала найвіддаленішими куточками цвинтаря. І завжди, рано чи пізно, зустрічалася поглядом з сірими очима на блідому обличчі, які дивилися з-під копиці волосся мишачого кольору, а тоді вже діти то бавилися у хованки, то видиралися кудись, то нишком спостерігали за кролями поза старою каплицею.

Ніх познайомив Скарлет з кількома своїми друзями. Те, що вона їх не могла бачити, погоди не робило. Її батьки всіляко наполягали, що Ніх — уявний, і це цілком нормально, мати навіть ставила на стіл додаткові прибори й посуд кілька днів поспіль, тому дівчинку не дивувало те, що Ніх теж має уявних друзів. Він переказував їй усе, що говорили вони.

— Бартлбі каже, що панянка на лик мов роздушена сливка, — повідомляв хлопчик.

— Скажи йому — сам такий. А чому він так дивно говорить? Може, він мав на увазі розчавлений помідор?

— Навряд чи в них тоді були помідори, — зауважив Ніх. — І так вони тоді розмовляли.

Скарлет страшенно тішилася. Вона була розумною, але самотньою дівчинкою. Її мама викладала в університеті дистанційного навчання людям, яких ніколи в очі не бачила, перевіряла надіслані електронною поштою завдання з англійської й відправляла назад поради та підбадьорливі листи. Тато навчав фізики елементарних частинок, але, як Ніх дізнався від Скарлет, охочих до цієї науки було небагато, тому родині доводилося переїздити з одного міста з університетом до іншого, де тато сподівався отримати постійну роботу, але щоразу даремно.

— А що таке фізика елементарних частинок? — запитав Ніх.

Скарлет знизала плечима.

— Ну, — почала вона, — ми всі складаємося з атомів, таких маленьких штучок, що їх навіть неможливо побачити. А вони складаються з іще менших штук, от їх і вивчає фізика елементарних частинок.

Ніх кивнув, але подумав, що тато Скарлет, либонь, цікавиться уявними речами.

Щодня по обіді вони зі Скарлет блукали кладовищем, намацували пальцями імена на надгробках і переписували їх. Ніх розповідав усе, що знав, про мешканців могил, мавзолеїв, гробниць, а дівчинка переказувала історії, які читала чи десь почула, інколи — про зовнішній світ, про машини й автобуси, про телебачення і літаки (Ніх бачив, як вони пролітали високо у небі, і вважав їх великими сріблястими птахами, але дотепер вони його не цікавили). Своєю чергою він переказував оповідки про часи, коли жили ті, хто нині спочивав у могилах, як-от історію Себастіана Рідера, коли той приїздив до Лондона, тоді ще невеликого, і бачив королеву, гладку тітку в головному уборі з хутра, яка на всіх витріщалася й ні слова не говорила англійською. Себастіан не пригадував, що то була за королева, але навряд чи вона затрималася на троні надовго.

— А коли це було? — запитала Скарлет.

— На надгробку написано, що він помер тисяча п'ятсот вісімдесят третього року, значить, ще до того.

— А хто найстарший? На всьому кладовищі?

Ніх насупив брови.

— Мабуть, Кай Помпей. Він спочив через сто років, як сюди вперше прибули римляни, принаймні сам так казав. Він любив набіги.

— То він найстарший?

— Мабуть.

— А можна погратися в «хатинку» в одній із цих кам'яних будівель?

— Ти не зможеш туди зайти, вони всі замкнуті.

— А ти зможеш?

— Звісно.

— А чому я тоді не зможу?

— Це ж кладовище, — пояснив Ніх. — Мені надали Свободу кладовища, тому я можу перебувати будь-де.

— Я хочу бавитися в «хатинку».

— Не можна.

— Ти все найцікавіше лишаєш собі.

— Зовсім ні.

— Жаднюга!

— Ні.

Скарлет сховала руки в кишені анорака й, не прощаючись, пішла вниз пагорбом, упевнена, що Ніх щось від неї приховує. Водночас вона підозрювала, що чинить неправильно, а це дратувало її ще більше.

Того ж дня за вечерею дівчинка спитала батьків, хто тут жив до появи римлян.

— Звідки ти знаєш про римлян? — здивувався тато.

— Та всі про них знають, — уїдливо відмовила Скарлет. — То хто?

— Кельти, — відповіла мама. — Вони жили на цій землі ще до римлян, які їх завоювали.

На лавці коло каплички Ніх ставив подібні запитання.

— Найстарший? — повторив Сайлас. — Ніх, чесно, я не знаю. Найстарший мій знайомець — Кай Помпей. Але тут люди жили й до римлян. Набагато раніше й у великих кількостях. Як просувається твоє знайомство з абеткою?

— Непогано. А коли я вчитиму слова?

Сайлас на хвилинку замислився, а після того відповів:

— Я не маю сумнівів, що серед тутешніх мешканців, не обділених талантами, знайдеться хоча б кілька вчителів. Я проведу відповідні пошуки.

Ніх був у захваті. Він уявив, як умітиме читати, як матиме змогу відкривати для себе найрізноманітніші історії і занурюватися в них.

Коли Сайлас полишив кладовище в особистих справах, Ніх подався до верби, що росла неподалік каплиці, й покликав Кая Помпея.

Позіхаючи, старий римлянин виліз із могили.

— А, так. Живий хлопчик, — пробурмотів він. — Як справи, живий хлопчику?

— Дуже добре, пане, — відповів Ніх.

— Чудово, радий це чути, — волосся Кая у світлі місячного сяйва здавалося попелястим, а вбраний він був у тогу, в якій його поховали, товстий вовняний жилет і гетри, адже то була холодна країна на краю світу, і