Волонтер - Дмитро Білий
— Куди їдете, добрий чоловіче? — глухим голосом запитав чоловік.
Селянин довго дивився на нього, потім відповів:
— Та в Новомлинівку їду, з онучкою, до їхнього млина… Я вже й не думав, що наш млин колись закрутиться… З того часу, як млинар наш кудись роки два тому зник…
Чоловік у чорно-білому каптані засміявся:
— Я відтепер тут млином керую. Так що нема чого вам до Новомлинівки по корчах пертися…
За цими словами мельник трохи кумедно схилився:
— Отож прошу скидати ваші лантухи… Як ото ви перші сюди прибули, то нічого з вас не візьму за помел…
Чоловік кинув очима на дівчину, що сиділа на возі, і непомітно та зловісно посміхнувся…
* * *Так почалася історія міста Млинника, не зафіксована ні в жодному літописі, ні в жодному документі… Але вона почалася. Хоча згодом у цьому місті й з’явилися легенди й казки про його походження — часом моторошні і зловісні, — але в них не згадувалися ні лицар Даміан, ні вершниця Інгула…
ВОЛОНТЕР1. Волонтер (РСК.[1] 4 серпня 1995 року)
У тяжкому передсвітанковому балканському тумані, натужно долаючи звивисту, укриту воронками, трасу Книн[2] — Петрина,[3] повільно повз «Ікарус», залишаючи за собою хмарки сизого диму. Незважаючи на своє мирне походження, автобус виглядав досить войовниче. Уздовж бортів чорніли сліди від автоматних та кулеметних черг, ледь замазані білою фарбою; жовтий первісний колір давно вже перетворився на камуфляжні плями від порохового нагару, близьких вибухів та від вогню. Своїх вікон він позбувся ще в 1991 році, десь в Словенії, і взагалі встиг повозити у своїх нутрощах солдатів ледь не всіх ворогуючих сторін за останні чотири роки. Про це свідчили й численні написи, сяк-так зафарбовані супротивниками. Останні гасла «ЗБРОЙНІ СИЛИ СЕРБСЬКОЇ КРАЇНИ» та «НА ЗАГРЕБ! НА БИХАЧ!» однозначно показували, що саме того ранку належав «Ікарус» збройним силам РСК. Так, мужньо долаючи шлях, і зневажаючи всі закони механіки (двигун вже років п’ять тому мав би опинитися на металобрухті), віз він у місто Петрину на лінію оборони Сербської Країни поповнення для 39 Баньского корпусу генерала Слободана Тарбука.
Поповнення складалося із 1-го взводу Ударного батальйону. Власне, цей взвод і був усім батальйоном — усе, що могли зібрати в Книні й відправити до Петрини, — півтора десятка дезертирів («Або назад на позиції, або до стінки»), стільки ж десь мобілізованих і ще десяток добровольців.
Усередині автобуса тяжів густий запах вихлопів (звісно, солярки), зброї, перегару, тютюнового диму та драпу… Якби не вибиті вікна, скрізь які пробивалося прохолодне і свіже ранкове повітря, довелось би одягати протигази. Половина взводу спала, половина ще знаходила в собі сили передавати з рук в руки великі, обплетені лозою пляшки з ракією та тліючі самокрутки з драпом… Підлога автобуса вся була заставлена цинками з набоями, кулеметними стрічками, ящиками зі снарядами для мінометів, на яких примудрилися зручно влаштуватися та безтурботно хропіли декілька солдатів.
Під час посадки вояки ледве впихалися всередину з усією своєю зброєю та іншими військовими лахами, але вже за годину якось утряслися, утрамбувалися й почувалися так-сяк комфортно (наскільки можливо в таких умовах). На передньому сидінні сидить капітан Горан. Здоровенний, під два метри ростом; на худорлявому довгому обличчі з орлячим носом пара шрамів; чорні очі похмуро дивляться у вікно. Рукави військової куртки захисного кольору закочені до ліктів; на жилавих, могутніх передпліччях синіє татуювання — сербський хрест та двоголовий орел з короною… Капітан Горан — один з небагатьох, хто справляє враження старого, досвідченого вояки — справжній вовк останніх балканських війн… Хіба що трохи схожий на нього — сержант Бук. Він трохи менший за зріст, рудобородий, такі ж хижі та холодні очі, як у капітана, тільки сині. На голові пілотка із білим сербським хрестом на червоному тлі. Та ще три четника,[4] які вже не можуть без війни. Решта солдат, хоч і обвішані тяжкими кулеметними стрічками та різномастою зброєю, якось розгубили своє войовниче завзяття, немов розтрусили його на вибоїнах від вибухів, що густо всіяли шлях.
Усі вони добре знають: не сьогодні-завтра хорвати та боснійці почнуть наступ та зметуть і РСК, і їх. Учора довго пили, обіймались та клялися битися до останнього, розгромити босняків та усташів,[5] узяти Загреб та повісити Туджмана.[6] Співали «Марш на Дріну» та «Тамо далеко…»[7] і багато пили. Але над усіма тяжко нависало — дуже скоро все погано закінчиться. Відчай зависав над Книном, він прочитувався у скляних очах його мешканців і його розбомблених вулицях, він розповзався у повітрі та підступно пробирався в бадьорі героїчні пісні. Від нього не рятувала ні ракія, ні драп…
Волонтер сидів біля вікна, поклавши руки на старий АК-47. Автомат йому
