Віщі сестри - Террі Пратчетт

Вона обвела очима сцену. Її погляд спинився на відьмах. 

— Схопити їх, — наказала вона. 

— Ні, — сказав блазень, виходячи з-за лаштунків. 

— Що ти сказав? 

— Я все бачив, — просто відповів той. — Я був тієї ночі у Великій залі. Короля вбили ви, мій пане. 

— Не я! — заверещав герцог. — Тебе там не було! Я тебе там не бачив! Наказую, щоб тебе там не було! 

— Раніше ти боявся про це говорити, — кинула блазневі леді Шельметь. 

— Так, пані. Але зараз мушу. 

Герцог спробував сфокусувати свій непевний погляд на блазневі. 

— Ти ж присягав на вірність до останнього подиху, — просичав він. 

— Так, мій пане. Вибачте. 

— Тоді помри! 

Герцог вихопив кинджал з безвільної Чудькової руки, стрибнув уперед і по руків’я увігнав його блазневі просто в серце. Маґрат закричала. 

Блазень похитнувся. 

— Дяка богам, усе скінчено, — вимовив він. 

Маґрат тим часом проштовхалася через акторів і притиснула його голову до того, що з милосердя можна було б назвати грудьми. 

Блазень згадав, що ніколи не бачив справжніх жіночих грудей — хіба коли був немовлям, — і подумав, що з боку долі вкрай жорстоко дати йому шанс лише в останню мить життя. 

Він ніжно відвів одну руку Маґрат, зірвав триклятий рогатий ковпак й щосили пожбурив його геть. Він більше не мусив бути блазнем — і навіть, коли на те пішло, перейматися дотриманням присяги. А смерть у супроводі жіночих грудей видавалася, в певному сенсі, навіть кращою за його попереднє життя. 

— Я цього не робив, — белькотів герцог. 

Зовсім не боляче, подумав блазень. Кумедно. З іншого боку, ясно ж, що мертві не відчувають болю. Це було б марнотратством. 

Смерть розгублено глипав на блазня. Потому він сягнув рукою під балахон і витяг піщаний годинник. Годинник був увішаний дзвіночками. Смерть легенько струсонув годинник, і той задзеленчав. 

— Я не давав таких наказів, — спокійно мовив герцог. 

Його голос чувся ніби здалеку; здавалося, його свідомість теж перебуває десь зовсім не тут. Актори мовчки дивилися на нього. 

Подібну персону навіть неможливо було ненавидіти — можна було лише почуватися поряд із нею мерзенно. Це почуття охопило навіть блазня, хоч він і був мертвий. 

Смерть постукав по годиннику й уважно придивився до нього, шукаючи можливий полом. 

— Ви всі брешете, — промовив герцог до моторошного спокійним голосом. — А брехати негарно. 

Рухаючись, ніби сновида, він по черзі несильно вдарив кинджалом кількох найближчих акторів і показав лезо публіці. 

— От бачите? — сказав він. — Ніякої крові! Тому це не я. 

Піднявши очі, Шельметь побачив герцогиню, яка нависала над ним подібно до валу червоного цунамі над крихітним рибацьким сільцем. 

— Це вона, — сказав він. — Це вона все зробила. 

Потому він, суто за компанію, пару разів штрикнув кинджалом дружину, а тоді — встромив його у власні груди й випустив руків’я з пальців. 

Трохи подумавши, він додав голосом, що долітав із точки, вже значно ближчої до кордонів здорового глузду: 

— Тепер ви мене не дістанете. 

Після цього герцог обернувся до Смерті. 

— А комета буде? — поцікавився він. — Коли помирає монарх, має бути комета. Може, я піду погляну, гаразд? 

Непевним кроком Шельметь рушив зі сцени. 

Публіка вибухнула аплодисментами. 

— Треба визнати, він таки виявив справжню шляхетність, — нарешті промовила Тітуня Оґґ. — Знаєте ж, коли благородні виходять на сцену, вони виявляються куди ексцентричнішими, ніж такі, як ми. 

Смерть підніс годинник до очниць. 

Його кістяне обличчя просто-таки випромінювало подив. 

Бабуня Дощевіск підняла впущений герцогом кинджал і натиснула на лезо пальцем. Легенько скрипнувши, лезо без помітного опору увійшло в руків’я. 

Вона передала кинджал Тітуні. 

— Ось він, твій чарівний меч, — промовила вона. 

Маґрат подивилась на кинджал, а потім — знову на блазня. 

— То ти помер чи ні? — спитала вона. 

— Мабуть, що так, — відповів той дещо глухуватим голосом. — Здається, я в раю. 

— Послухай, я серйозно! 

— Тоді не знаю. Але дихати щось важкувато. 

— Отже, ти житимеш. 

— Та всі житимуть, — сказала Бабуня. — Це ж бутафорський кинджал. Навряд чи хтось довірив би акторам справжні. 

— Якщо вже вони навіть казани в порядку тримати не вміють, — вставила Тітуня. 

— Хто житиме, а хто ні — вирішуватиму я, — заявила герцогиня. — Як особа, наділена відповідними повноваженнями. Бо мій чоловік, що цілком очевидно, з’їхав з глузду. 

Вона обернулася до солдатів. 

— І я повеліваю… 

— Нумо! — просичав Бабуні на вухо король Веренц. — Зараз! 

Бабуня Дощевіск випросталася на весь зріст. 

— Замовкни, жінко! — відкарбувала вона. — Перед тобою — істинний король Ланкру! 

Вона ляснула Томджона по плечу. 

— Хто, він? 

— Хто, я? 

— Цирк на дроті, — пхекнула герцогиня. — Він же клоун. Хоча й непересічний. 

— Це правда, вельмишановна, — промимрив Томджон. — Мій батько управляє не королівством, а тільки театром. 

— Він — істинний король, — повторила Бабуня. — Ми можемо це довести. 

— Ні-ні-ні, — урвала герцогиня. — Так не піде. В цій країні дивом уцілілі спадкоємці не потрібні. Взяти його. 

Бабуня Дощевіск здійняла руку. Солдати розгублено переступали з ноги на ногу. 

— Але ж вона відьма, — невпевнено мовив один. 

— Ясна річ, — сказала герцогиня. 

Її охоронці явно почувалися незатишно. 

— Ми ж на власні очі бачили у виставі, що вони перетворюють людей на тритонів, — сказав один. 

— А потім їх топлять, — додав інший. 

— Ага, і загальний ґармирдер. 

— Це да. 

— Нам треба це обговорити. За відьом має бути надбавка. 

— Хтозна, що вона може нам зробити. Навіть якщо вона з канави. 

— Не верзіть маячні, — роздратовано наказала герцогиня. — Відьми нічого подібного не вміють. Це просто вигадки, щоб лякати народ. 

Один із солдатів заперечно хитнув головою. 

— Мені воно здалося переконливим. 

— Звичайно, здалося, бо й мусило здатися… — почала герцогиня. 

Перервавши фразу на середині, вона зітхнула і вихопила спис із рук найближчого солдата. 

— Зараз я покажу тобі всю силу відьом, — кинула вона і щосили жбурнула спис просто Бабуні в обличчя. 

Стара відьма викинула долоні вперед, і її пальці зі швидкістю кобри схопили древко одразу за наконечником. 

— Ну як, — поцікавилася вона. — Показала? 

— Вам мене не залякати, віщі сестри, — сказала герцогиня. 

Кілька секунд Бабуня дивилася їй просто у вічі. Потім здивовано гмикнула. 

— Твоя правда, — сказала вона. — Ти й справді нас не боїшся… 

— Невже ти думаєш, що я вас не вивчила як слід? Ваше відьомство — це лише ілюзії та хитрощі, покликані навіювати жах на слабких розумом. На мене це не діє. Хоч що хочеш роби. 

Бабуня кілька секунд вивчала її поглядом. 

— Що хочу? — нарешті перепитала вона. 

Маґрат і Тітуня Оґґ обережно відсунулися подалі від неї. Герцогиня засміялася. 

— Як швидко ми схоплюємо, — сказала вона. — Давай, я дозволяю. Тільки не тягни, стара дурепо. Клич своїх жаб і демонів, я… 

Вона затнулася. 

Її рот кілька разів розтулився й стулився, не видавши жодного слова. Обличчя перекосило від жаху, а очі не бачили ні Бабуні, ні світу навколо, втупившись натомість у щось поза його межами. Герцогиня прикусила свій кулак, коротко вереснула і скам’яніла, ніби кролик, який уперше в житті побачив горностая і не має жодних сумнівів, що це також і останній горностай, якого йому довелося побачити. 

— Що ти з нею зробила? — спитала Маґрат, до якої першої повернувся дар мови. 

Бабуня усміхнулася. 

— Головологія, — сказала вона і всміхнулася знову. — Магічні таланти Чорної Еліс тут не допомогли б. 

— Гаразд, але що ти зробила? 

— Щоб стати такою,