Зона покриття - Стівен Кінг

— Ісусе, Маріє та Йосипе, НІ! — закричала якась жінка уривчастим голосом. — НІ, БІЛЬШЕ не треба, НЕ ТРЕБА!

Перший із трійці самогубців впав на задній бампер поліцейської машини, на друзки розбивши заднє скло й заляпавши багажник кров'ю і мізками. Інші двоє вдарилися об пожежну машину, й пожежники, вдягнені у яскраво-жовті куртки, порснули навсібіч, наче зграя фантастичних птахів.

— НІ! — верещала жінка. — БІЛЬШЕ НЕ треба! НЕ треба! ГОСПОДИ, НЕ ТРЕБА!

Але знову, всупереч її благанням, з п'ятого чи шостого поверху випала жінка. Перевертаючись у повітрі, наче божевільний акробат, вона впала на полісмена, що дивився вгору, вбилася сама і, без сумніву, вбила його.

З північної частини міста долинув страшний гуркіт чергового сильного вибуху — диявол у пеклі стріляв із дробовика — і Клай знову подивився на коротуна, який теж занепокоєно зиркав на нього знизу вгору. Стовпів диму побільшало, і навіть попри свіжий морський вітерець, блакить майже зникла за чорною пеленою.

— Вони знову використовують літаки, — сказав коротун. — Ці мерзенні вилупки знову використовують літаки.

Ніби на підтвердження цієї думки, з північно-східної частини міста до них докотилися звуки третього жахливого вибуху.

— Але ж... там Логан[7]. — Слова знову застрягали в горлі, та думати Клаєві було ще важче. Здавалося, що все, на що був зараз спроможний його мозок, — це тупий недороблений жарт: «А ви чули про терористів з [вставити улюблену етнічну групу], які вирішили поставити Америку на коліна, підірвавши аеропорт?»

— То й що? — майже агресивно спитав коротун.

— А чому не вежа Хенкока або Пруденшл?

Коротун знітився.

— Не знаю. Знаю тільки, що хочу забратися з цієї вулиці якнайдалі.

Повз них, ніби наочно ілюструючи його думки, спринтерським бігом пронеслося ще чоловік шість молоді. «Бостон — місто молодих, — подумки відзначив Клай, — тут стільки коледжів». Ці шестеро, троє хлопців і троє дівчат, принаймні бігли без награбованого добра й не сміялися. Біжучи, один із юнаків дістав свого мобільного й приклав його до вуха.

Клай роззирнувся довкола і побачив, що позаду першої чорно-білої поліцейської машини припаркувалася ще одна. Зрештою, тепер немає потреби користуватися мобільним телефоном Бізнес-вумен (це добре, бо він вирішив, що справді не хоче цього робити). Натомість можна просто перейти дорогу і поговорити з поліцейськими. .. от тільки він не був упевнений, що наважиться перетнути Бойлстон-стрит у цю хвилину. І навіть якщо він це зробить, то де гарантія, що вони прийдуть сюди, аби подивитися на одну непритомну, коли в них бозна-скільки жертв там? Поки він розмірковував, пожежники почали пакуватися у свою машину, так, наче збиралися на інший виклик. Цілком імовірно, що до аеропорту Догана або ж...

— О Господи Ісусе, стережіться он того, — сказав вусатий коротун низьким напруженим голосом. Його погляд був спрямований на захід Бойлстон-стрит, у напрямку центру міста, туди, звідки йшов Клай, коли метою його життя було додзвонитися до Шарон. Він навіть знав, як заведе розмову: «Гарні новини, люба. Хай там як усе буде між нами, та наша дитина голодною не залишиться». У його уяві це звучало легко й весело — як у старі часи.

Але у видовищі, яке зараз постало перед його очима, нічого веселого не було. На них — не бігом, а великими рішучими кроками — насувався чоловік років п'ятдесяти, вдягнений у костюмні штани й те, що залишилося від сорочки та краватки. Штани були сірі; колір сорочки і краватки, поплямованих кров'ю і подертих, годі було розрізнити. У правій руці чоловік тримав предмет, схожий на ніж м'ясника, з лезом завдовжки сорок п'ять сантиметрів. Клай був твердо переконаний, що вже бачив цей ніж у вітрині крамниці, яка називалася «Душа кухні», коли повертався із зустрічі в готелі «Коплі-сквер». Ряд ножів, виставлених у вітрині (ШВЕДСЬКА СТАЛЬ! — проголошувала маленька вигравіювана табличка перед ними), сяяв у оманливому світлі прихованих ламп, але це лезо вже добряче — чи зле — попрацювало відтоді, як його вкрали з вітрини, і тепер його поверхня потьмяніла від крові.

Наближаючись до них семимильними кроками, чоловік у подертій сорочці почав розмахувати ножем, розсікаючи повітря вгору і вниз дугоподібними рухами. Він помилився тільки один раз, щоб різонути себе. Крізь новий проріз у подертій сорочці линув свіжий струмок крові. Залишки краватки залопотіли. Долаючи відстань, він, наче проповідник із глушини, на якого зійшов Святий Дух, виголошував у екстазі:

— Ейела! — Ііла — ейела-а-баббала наз! А-баббала чому? А-бун-нало скромний? Каззалах! Каззалах-МОЖУ! Фай! ШАЙ-фай!»

Тепер він підніс ножа до правого стегна, а тоді відвів його, і Клай, з його надзвичайно розвиненим візуальним сприйняттям, одразу ж побачив, що ці дії передують нанесенню стрімкого удару. Удару, яким тельбушать туші, удару, якого він завдасть, ні на мить не припиняючи свій жовтневоденний марш сповненого рішучості бундючного психа, що крокує в нікуди.

— Стережися! — закричав чоловічок із вусами, але сам не стерігся. Вусатий коротун — перша нормальна людина, з якою Клай Ріддел розмовляв відтоді, як почалося все це божевілля, — яка насправді заговорила до нього, що, зважаючи на обставини, коштувало неабиякої хоробрості — закляк на місці, а його очі за скельцями окулярів у золотій оправі неймовірно розширилися. Невже псих обрав його тому, що з двох чоловіків вусань був менший і здавався легшою здобиччю? Якщо так, то, ймовірно, пан Розмовляю-Невідомими-Мовами був не зовсім божевільним. Несподівано Клай разом з переляком відчув страшенну злість. Він би міг так розсердитися, якби крізь шкільний паркан побачив, що хуліган чіпляється до беззахисної малої дитини.

— ОБЕРЕЖНО! — мало не заскиглив чоловічок із вусами, але навіть не поворухнувся, щоб уникнути смерті, яка швидко прямувала до нього, смерті, вкраденої з магазину під назвою «Душа кухні», де, поза сумнівом, приймали картки «Дайнерс клаб» та «Віза», а також Персональні Чеки Разом із Вашими Кредитними Картками.

Клай не роздумував. Просто знову взяв свій портфель за подвійні ручки і вставив його між ножем, що невпинно наближався, та новим знайомим у твідовому костюмі. Із глухим звуком так лезо увійшло по саму рукоятку, і його кінчик спинився за десять сантиметрів від живота чоловічка. Коротун нарешті отямився і кинувся убік, до парку, несамовито волаючи про допомогу.

Чоловік у подертій сорочці та краватці — у нього намічалося друге підборіддя і